Лариса Денисенко: Корпорація ідіотів

Він упізнає мене за ходою, не відволікаючись від свого комп’ютера. «Дістав ти. Скажи краще, що ти робиш», — питаю я. «Звіт клепаю, мать його. Цікаво, чи є матір у звіту? Мабуть, є, мабуть, це довідка», — розмірковує Ігорко. «За цей та минулий тиждень. Розтягую от. Щоб було побільше. Може, потім допоможеш? Щось мені підказує, що я працював набагато більше, ніж пригадалося. З пам’яттю щось не те». Я посміхаюся. Авжеж, блін. Ігорко — роботоголік. Новий анекдот. Він не цим славетний. «А Степан чим там займається?» Степан сидить у своєму кабінеті, швидко працює за комп’ютером. Злився з роботою в екстазі, маестро. «А, мабуть, так. Звідки мені знати? Мені його турботи ні до чого, свого клопоту більш ніж потрібно», — каже Ігор. «А потім — так він нам і скаже, ага, наставляй вуха».

На моєму посту біля ксерокса нікого немає. Тому я спокійно роблю копії, вкладаю їх у теку, потім заношу до кабінету Варвари, її, на моє щастя, немає на місці. Наради. Не знаю, хто їх вигадав, але це порятунок підлеглих від керівників. Менших керівників від більших. Більших від найбільших. «Строче воно, строче, прогнутися хоче», — каже віршика Ігорко, показуючи на Степана. В них спільна приймальня. Двері відкриті. Щоб спілкуватися?

Ні, щоб пильнувати. «На обід не виходив, працює, аж із вух полум’я вилітає». Я дивлюся, як на столі з’являється число «9» або «6». Хутко озираюся, Ігор нічого не помічає, він розглядає свої нігті. «Ти бачиш, бруд? Таке враження, що ми в шахті працюємо». Зовнішність для Ігоря завжди мала велике значення. Я бачу, як Степан вимикає машину, збирає речі. «Ти куди це?» — питає Ігор, який завжди та про все мусить знати. «Відпросився», — кидає йому Степан і йде. Степан з Ігорем не товаришують. «Невже до баби?» — дивується Ігор. «Натрапив, мабуть, на якусь жалісливу, кому він такий іще треба? Або, може, їй жити нема де? Ліміта якась, ага. А в нього — хата, реєстрація, майже столичанин».

«От скажи мені, друже, ти ж був жонатий, ми ж обидва були одружені, тобто ти мусиш знати про бабів та про їхні цінності не з чуток. Який зиск із бабів? Суцільні витрати, як на мене. Замість того, щоб купити собі пару джинсів або дві пари, купуєш це саме їй, а до джинсів іще кофтинку, а до кофтинки якусь мотузку на шию.

А ще годуй їх, а жеруть вони, ці сучасні дюймовочки, забагато, їх нагодувати складніше, ніж двох елітних вепрів. А їхні подруги, з якими треба час від часу спілкуватися. „Чому ти не підеш зі мною до Насті, ти мене не кохаєш?“ Їхні подруги, з яких одна розумна на трьох пришелепуватих та одна приваблива на п’ятьох балакучих віслючих. І абсолютно відомо, що все це так і буде, а може, ще й гірше. От скажи мені, на хера добровільно на себе брати такий клопіт? Тільки заради того, щоб твоєму члену дали пару хвилин потовктися в її піхві?» Ігорко також збирається, оно вже вкладає собі волосся. Кінець робочого дня. «Ти йдеш?» — питає він мене. «Ні. Маю дещо доробити». Він викидає в мій бік вказівного пальця. «Ну-ну. Не перетворися на такого ж козла, як Степан. Не встигнеш помітити, пару разів затримаєшся після робочого дня, і все. Козел». «Успіхів», — кажу я. «Я тебе попередив, брате», — каже Ігорко.

Темнішає. На вулиці, в моїй душі. В моїй душі темно, як у собачачій пащі. Мої руки стають вологими, я підходжу до Степанового комп’ютера. «Вологі руки — це велика перешкода для кар’єрного зростання», — так промовив Ігор через годину після мого представлення працівникам департаменту. «Вологі руки — це ознака хвилювання. Це наче в тобі усцявся твій страх. Лікуй вегето-судинну дистонію, Стасе. Такі руки можуть собі дозволити тільки керівники, а не ті, хто намагається ними стати». Ігор — мій тутешній гуру. «Ігорко з пригорбку». «0101» — впевнено набираю я, бо Степан народився 1 січня. «Ласкаво просимо», — каже мені його машина. Амбітні люди надають перевагу амбітним паролям. Вологі руки. Це плаче по мені моя неспокійна совість. Далі робиться все швидко, знайдено відповідний файл, перенесено на дискету, стерто на жорсткому диску. «Було ваше — стало наше». Але ж чому такі вологі руки? «Цуп-цуп та й гуп-гуп?» — так питала моя бабуся, коли я, малий, поцупив заборонені шоколадні цукерки, тихесенько, навшпиньках намагався втекти непоміченим. Свіже повітря не здається свіжим тому, хто його псує. Але він терпить. «Своє не смердить».

Я йшов і відчував сморід, що плівся за мною. Мій власний сморід. І мені було моторошно. Я почав вагатися. «Хочеш умерти в жебрацтві, в забутті?» — спитало мене воно. Воно було здатне матеріалізовуватися всюди та в будь-який момент. «Я не зможу цього зробити», — кажу я йому. «Отакої? Не вистачає сили волі, ти в нас зневолений хробак? Та ти вже це зробив. Пізно пити боржомі, мій любчику, пізно. Олію вже пролито». Воно плентається за мною, на його вустах жевріє посмішка, в очах стрибають вогники, як іскри, що відлітають від вогнища й танцюють у нічному повітрі легковажні польки. «Чого ти смієшся?» — питаю я. «Збуджуюся. Я завжди збуджуюся, коли відчуваю опір».