Лариса Денисенко - Корпорація ідіотів

Усе це відбувалося вночі. І мене переповнювали гордощі. «Не кожного разу таке трапляється, не з кожним! Я з такою бабою. Блін. На мені такі ноги. Ох, блін. Це — звіздець, який же все це — звіздець». Мої думки, що наче на хвилях наближали до мене мою гордість і не поспішали відкотитися назад, не залишали мене у спокої. Мовчазна гордість — це не мій стиль життя. Мені конче потрібно було поділитися такими радощами з близькими людьми. І я розпочав телефонування. От заплющте очі й подумайте: звалилося на вас щастя, кому б ви телефонували? Давайте, думайте! Ну? Отож-бо. «Малувато буде! Малувато!»

Я почав метушитися, тому що кандидатури близьких миготіли, як картинки в гральних автоматах, щойно були вишеньки, а зараз уже яблучка, як гральні карти в руках пройдисвіта, ніщо не чіпляло. Я їм не вірив. Не вірив у їхню щирість. Агов, друзі, ви ж у мене є? Нарешті я зробив свій вибір. Вірних друзів у мене було двоє. Сергій та Сергій. «Раз — Сергій, два — Сєргєй, один — сер, другий — гей». Це була наша пісенька.

Коли я почув п’яний голос першого, дотумкав одразу: тут нам не зрадіють, хоч би що ми зробили. Бо ми зрадили їхню величність, попхались ото в Москву на пиятику замість того, щоб піти на футбол. Мене послали в дупу видатного композитора Шаїнського. Вибачте, метре. Інший мій приятель чомусь подумав, що я зараз буду розповідати йому про хор. Можливо, я сам винен у цьому припущенні. Почав говорити про гордощі, а мої гордощі асоціювалися в них винятково з хором, про це я сам потурбувався. «Ти що, хочеш заспівати мені якесь недосяжне „ля“ клятої сьомої, чи які в вас там є, октави? Слухай, Стасе, вже на п’яту ранку, я розумію, що деякі сп’янілі хористи тільки починають свої веселощі: бздіти сопрано й таке інше.

Але є, чувак, порядні люди, котрим завтра вставати вранці, щоб нормально провести переговори. Пішов ти. Сам знаєш куди». Звісно, я знав. Вибачте, метре.

Це була чорна зрада. И-и-их. Що робити? Я зітхнув і мовчки дивився на свій мобільний телефон. Аж потім мене попустило, тому що я згадав одну статтю в жіночому журналі, які так припадали до душі моїй жінці. В цій статті якийсь розумник патякав про те, що в справжній родині чоловік і дружина повинні бути друзями, котрі мають ділитися одне з одним усім: радощами, гордощами, щастям. «Адже хто буде більше радіти за вас, ніж ваша власна половинка? Хто буде щирішим і по-справжньому здатним розділити з вами вашу радість?» Усе це запитував у читача автор статті, якого було записано як професійного психолога, директора якогось центру з проблем народжуваності, родини, родинних стосунків. Як це казав батько моєї дружини? «Довірся професіоналам, синку, навіть якщо вони щось не те зроблять, у тебе будуть усі підстави обібрати їх у суді й знищити їхню репутацію».

«О!» — промовив я до неба, відчутно збадьорившися, наче на мене звалилося яблуко на ім’я Еврика. І посміхнувся зорям, що рясно вкрили небо. Я набрав номер моєї коханої дружини. На відміну від моїх так званих друзів, вона мене слухала уважно й жодного разу не перебивала. Я розчулився, це ж треба, яка в мене чутлива дружина, вона мене розуміє, вона поруч зі мною, вона — мій друг, сестра, мати! В той момент я був закоханий у цей світ, що подарував мені два приводи для гордощів, а на довершення ще й таку мудру дружину, яка все розуміє.

Але солодка млість, що опанувала мене, не була вічною. Тому що тільки-но я завершив свою блискучу розповідь, прикрашену деталями, фантазуванням, порівняннями та деякими гіперболами, дружина висловила все, що вона про мене думає. Я навіть не буду наводити тут усі її слова, бо різноманітністю вони не відзначалися, а суть, пропускаючи епітети та дієслова, можна було звести до одного слова: «Довбак». Насамкінець вона додала: «Довбак, хто тебе тягнув за язика? Насрав, то прибери мовчки, а не відкривай двері клозету, щоб на весь Всесвіт бзділо. Знаєш що? Щоб тобі від триперу все життя лікуватися».

Коли я приїхав додому, збагнув, що вдома мене ніхто не чекає, навіть менше того. Як я до цього допетрав? Це було просто, вона змінила всі замки. Ми навіть намагалися помиритися, не тому, що вона хтіла мене пробачити, ні, вона й бачити мене не могла, я діяв на неї, як варене м’ясо та сира риба на жінок на другому місяці вагітності.

Хоч як це дивно, але нас викликався мирити тесть, він сказав, що робить це задля нашої дитини, але я чудово знав, що він поки що не підшукав відповідного хлопця на моє місце. «Родинний бізнес» був для нього рідним сином, інтереси цього сина були вищими за образу його доці.