Лариса Денисенко - Корпорація ідіотів

«І за кого вона вийшла?» — спитав я, бо далі мовчати було незручно. «За Костика». «О», — тільки й міг вичавити я. «О!» Костя був другом дитинства моєї дружини, його батьки товаришували з її батьками, і для всіх було набагато простіше, приємніше й корисніше, якби вони побралися, їхні ніжні дітки. Але тут з’явився я. Такий собі Коваленко. Стас Коваленко. І всі їхні плани полетіли шкереберть, можу собі уявити, як гарчав її татусь, коли дізнався, що вона вагітна, закохана й не збирається «щось вирішувати з плодом».

Костя — небезпечна потвора. Хлопці, стережіться друзів дитинства ваших коханих, тому що ці чоловіки були першими, хто бачив дитячі круглі сіднички ваших жінок, а таке ніколи не забувається. Чи то вона йому перша показала, чи то вони так гралися в лікарів, але факт залишається фактом, він бачить її дитячий задок, він першим лізе в її трусики, хай усе це невинно, дитячі забавки, але і вона, і він поєднані таємницями. А це надзвичайно зближує людей. Таємниці. Спільні таємниці.

На наше весілля він, незважаючи на те, що був парубком небідним, подарував нам альбом для фотокарток. Вам дарували альбоми? Такий — навряд чи. Якщо вам подарують такий альбом, то прошу вас зупинитися й подумати: що це за людина у вашому житті? Тугенький альбом жовтого кольору з красенем-павуком посередині у своєму змереженому павутинні. Павучок — ситий і вдоволений, такий висновок можна зробити тому, що камінець, який грає роль його павучачого живота, зроблений із напівкоштовного камінця червоного кольору. Напився крівоньки, потворонько.

Карлсон назвав би цю картинку на обкладинці весільного подарунка — альбому для фотокарток — «Моя улюблена муха». А коли б хтось питався, чому саме так називається ця картина, де ж улюблена муха і хіба це не павук, Карлсон би пояснював: «Авжеж, це — павук, а муха всередині, бо він її з’їв». Я тицьнув пальцем у павука після обов’язкового рукостискання і спитав: «О, друже, то цей симпатичний павучок — я?» Це було жартівливе запитання, дружина пирснула, смішно їй, ти ба. Костя дивився мені в очі, хижо примружившись, і вичавлював із себе: «Ні, але чому ти так подумав?» «Так, нічого. Щось навіяло», — збрехав я. Усі ми втрьох, вона в білому, ніжна, наче весняний нарцис, я в костюмі кольору беж та краватці, що коштувала, як уживаний форд, і він, за дивним збігом обставин теж у білому — чудово розуміли, що оце зараз відбувається між нами. «Не подобається», — сказав Костя, зробивши удаючи жаль. «Та що ти», — сказала дружина, яка зайнялася застібуванням ґудзика на його сорочці. «Та що ти», — відлунив я, цілуючи її неслухняні схолоднілі пальці, яким усе ніяк не вдавалося впоратися з ґудзиком. Тепер уже вона йому назастібується, і він їй нарозстібується. Суки.

«Суки», — якось замріяно сказав я. «Е-е-е-еп?» — відгукнувся Сергій. Виявляється, весь цей час, час мого перебування на весіллі, він сидів поруч і доганявся принесеним вином. «У мене є одна мрія», — сказав я. «О, друже, то ти став скромнягою», — посміхнувся Сергій. «Усього лише одна мрія?» «Ага. Точно. Скромнягою», — мені було гидко на нього дивитися: чому він не вшивається, вино ж геть висмоктав?

«У мене вдома немає ніякого питва», — я вирішив прояснити перспективи. «Давай вип’ємо кави?» Я помітив, що він вліз у мої капці. «Ненавиджу, коли хтось лізе в мої мешти. Козел», — подумав я. «Буде тобі кава». І пішов її варити. «У вас що, ніхто не прибирає на кухні?» — раптом почув я, він стояв за моєю спиною.

Отже, за моєю спиною була солодка пика, вправний член та колишній друг Сергій, що нажлуктився португальським вином. «Ти шукаєш роботу?» — відповів я запитанням, він захихотів. Дуже смішно, ага. Це я шукав роботу, але про це не варто було навіть згадувати в його товаристві.

«То яка вона, твоя мрія?» Я мовчки на нього дивився. «Мрія, ти ж казав про мрію?» Він думає, що я його не чую. «Втрата родини та роботи не тягне за собою втрату слуху, не верещи».

«Та я не верещу наче», — він знову посміхався. Кожна його посмішка відгукувалася в мені отруйною слиною. «Мрія дуже проста, чувак. Віднайти того психолога, котрий радить на шпальтах модних журналів, як поводитися подружжю, а потім трахнути його лижною палицею. Разів п’ять. А знайти його дуже просто через редакцію.

Тобі, до речі, не спадало на думку, що якщо поведінка твоя не бездоганна, то тебе так просто знайти? Знайти й трахнути лижною палицею разів п’ять, спадало тобі таке не думку?» Я не помітив, як підвищив голос. Він хутко забрався геть. Я більше його не бачив, і знаєте що? Я зовсім за ним не сумую. Ба-ай.