Лариса Денисенко - Корпорація ідіотів

«Синку, що в тебе, я поспішаю». «В магазин? Він скоро зачиниться назавжди?» — питаю я. Вона мене ігнорує, я її дістав. «Я тільки хотів дізнатися, як звуть кота».

Мама каже, що дивується тому, який я байдужий до оточуючих, вона не розуміє, як це можливо, стільки жити з котом в одній квартирі й зовсім не знати, як його звуть. Начебто зазвичай спілкування з котом виглядає приблизно так: «А скажіть мені, Василю Барсиковичу, що вам покласти сьогодні на сніданок у миску?» Мати не хоче чути моїх жартів. Я їй набрид. Кота звати Мартіні. «О», — кажу я. «Можеш звати його Мартін», — поблажливо каже мати. Ага.

Я ось що помітив: коли ти сидиш удома, сам чи разом із котом, то питання погоди зовсім втрачає для тебе свою актуальність. У тебе формується власна погода. А от у кота — ні, котяча поведінка залежить від примх погоди: то він розкидає лапи, то скручується й ховається в ковдру, як равлик. Раніше, в моєму нещодавньому житті, я постійно патякав про погоду. Про вітер, про похолодання, про судини, про теплі мешти, про светр, про потепління, про «скоріше б прийшла весна», про те, що сьогодні ожеледь, про те, що завтра обіцяють дощ зі снігом, тому не можна вдягати світлої дублянки, про те, «що в мами вночі ломило ногу, завтра щось зміниться», про те, що навесні обіцяють повінь, тому треба потурбуватися про те, щоб застрахувати заміський будинок саме від цього стихійного лиха, про глобальне потепління, про те «що алабаї ховають носи попід лапи, тому буде похолодання», про взаємозв’язок: спекотне літо — додаткові кондиціонери, про парасольки: «Як забудеш, обов’язково вперіщить дощ», і таке інше.

І стільки, ви знаєте, звільняється часу на «подумати»! Хтось рахував, скільки годин під час нашого життя ми говоримо про погоду? І чуємо про погоду? Якби хтось підрахував це, я думаю, що результати виявились би вражаючими. У будь-яких компаніях, коли бракувало тем для розмов, а таке траплялося доволі часто, ми розпочинали теревені про погоду (мабуть, це майже єдина тема, обговорюючи яку, мало хто вдається до брехні, а отже — всі можуть трохи розслабитися), аякже, в ній розбиралися абсолютно всі, кожен мав свою думку. «Веселку можуть фотографувати лише щасливі люди, тільки тоді вона вийде на плівці», — так казала одна з гламурних подруг моєї дружини, як її звали? Здається, Жанна. Я тоді подумав, що в мене ніколи не виходила райдуга, ніколи, всі кадри були без неї, а хіба я нещасливий? Але я всміхався, щоб ніхто й подумати не міг, що я — людина, на плівці якої ніколи не буває райдуги, я обіймав дружину та доньку, і всім своїм виглядом випромінював щастя і впевненість у майбутньому. І знаєте, мені зазвичай вірили. Коли ти сам живеш фальшивим життям, фальшиве життя інших здається тобі таким само справжнім, як власне.

«Весна, весна, а не піти б вам всім на…», — завзято репетує за вікном весняне хлопчисько. Хлопчисько — мій шпачок, він сповістив мене про весну, а що це для мене значить? Та небагато, якщо не брати до уваги того, що завтра мій день народження. «Хто народився в березні, вставай, наливай, хто народився в березні, вставай, наливай, пий до дна, пий до дна, ми наллємо ще вина, до-о-вгіє літа, довгіє літа». Так, і хто перший кидатиметься поздоровляти безробітного та розлученого чоловіка? О, яка черга, що з вами, людоньки, як це приємно, ну, що ви, я так розчулився, панове.

Святкувати я вирішив наступним чином. Хто мене поздоровить (а раптом?), того я залюбки запрошу в свою гостинну оселю. Задля цього завтра я вийду з дому, куплю питва, замовлю їжу в супермаркеті, там роблять непогані салати й тістечка, а також холодні та гарячі закуски. Потім я накрию чудовий круглий стіл, який, якщо буцнути його з двох боків, наче й не розвалюється, поставлю відкорковані пляшки з вином, чарки і буду чекати.

Чекав я дотемна. Це було нестерпно. Я вже трохи набрався, тому вирішив пройтися. Вештався районом, причепився до якоїсь жіночки, що прогулювала маленького собачку. «До мене!» — крикнула вона собачці, побачивши мою світлу постать. «Це ви мені?» — спитав я, наближаючись до неї з традиційними дурощами: «А він мене не вкусить? А чому воно без намордника?» «Зараз я буду вам служити!» — радісно пообіцяв я жіночці, зігнувши руки, наче заячі лапки та висунувши язика. В її очах промайнула паніка. Час від часу я виснув у неї на руці, собачка тихесенько дзявкотів. Жіночка голосно обурювалася та хльоскала повідком по моїх руках. Нарешті я почув цікаву новину, що намордники вигадали для таких довбаків, як я, а не для цуциків, і пішов собі додому, отримавши свою дозу святкового спілкування. Як ви гадаєте, все це додало мені любові до людства?