Лариса Денисенко - Корпорація ідіотів

«Мені здається, чи ви напідпитку?» — спитала дівчина у формі. От хто вона є? Прикордонник, митник, адміністратор, реєстратор, стюардеса? «Здається», — сміливо сказав я. А що мені було втрачати? «Ви знаєте, що, за правилами цивільної авіації, ми не можемо брати на себе таку відповідальність, щоб брати вас на борт літака». Нудило, блін. Вона думає, що я — повний лох. А от і ні, дещо я знаю! «А ви знаєте, люба, я якось цікавився Женевською конвенцією про цивільну авіацію, і знаєте що? Там нічого не було написано про пияків і про те, що вони небезпечні для пасажирів, екіпажу чи літака». Розумників ніхто не любить, особливо такі самі розумники, особливо розумники, яких змушують учити інструкції. «Я вимушена вас зупинити».

Хто ж її вимушував, цікаво? Невже я?

Я зітхаю, ох, як кортить дати їй чарівного пенделя, навіть Заратустра на моєму боці, дякую, друзяко! Хто сказав, що порядні люди завжди мусять бути чемними? Хто сказав, що всі мусять бути порядними людьми?

Теж мені, ідеал. Але замість того я лізу в портмоне й дістаю звідки чарівну картку. Картка — корисна штука, залишилася мені у спадок, вона дозволяє мені подорожувати бізнес-класом, зупинятись у вишуканих мережевих готелях, розраховувати на першокласне обслуговування й таке інше, зокрема така картка змусить вибачити мене як злісного порушника правил цивільної авіації навіть у тому випадку, коли мене, обдовбаного до нестями, вноситимуть у літак браві молодці-льотчики. Якщо ви змушені багато подорожувати та спілкуватися з людьми у формах, немає нічого кориснішого за цю картку.

В літаку я пив. Це не новина для вас, друзі, чи не так? Напиваючись удома та спілкуючись винятково з котом майже місяць, я почав розуміти страшні речі. От, наприклад, я ненавиджу людей. Я намагався згадувати якісь приємні моменти, пов’язані зі спілкуванням з людьми, але пам’ять нав’язливо підкидала суцільний хмиз у вогонь мого гніву. Про всяк випадок я не вмикав радіо й телебачення, мені здавалося, що тільки-но я почую: «Добрий вечір, ви дивитесь новини, із вами Світлана Леонтьєва», — я розквецяю обличчя цій тендітній білявці, яка до того ж радить домогосподаркам, яким порошком слід користуватися. Тобто є людиною, що приносить неабияку користь. Бо знає хоча б щось у цьому житті. А скільки їй доводиться всього читати, Матір Божа. А я б їй кришталевою вазочкою, сповненою недопалками — по пиці. І що, допоміг тобі, Світланко, твій порошок??? Це ще нічого. А що б зі мною було, якби я побачив Віктора Андрієнка, Дмитра Корчинського, Іво Бобула, а ще (це взагалі страшно подумати) — Євгена Петросяна чи Регіну Дубовицьку?

Але я ще не був утрачений для суспільства, бо почав думати, як мені подобрішати, що б таке зробити, щоб із мене спало, як квіти з липи, котру старанно трусить наша двірничка тітка Наталя, прокляття злої королеви? Де ця доброчинна Герда? Моя власна доброчинна Герда? Агов! Аговкав я довго, бо не було нікого, щоб заткнути мій писок, а коту було байдуже, він хряцав лосося. Він хряцав лосося, але щастя в його примружених очах не було. Що ж робити? І тут мене осяйнула думка, що я можу дозволити собі трохи відпочити. На якомусь приємному курорті, на мене завжди позитивно впливало літо, море, брехливі чайки, відносний спокій, комфорт. Вирішено, мені треба відпочити у… у… е… е… Єгипті, от де!

Але кіт. Віддати мамі? Ага, зараз. Після того, як мої найближчі родичі не поздоровили мене з днем народженням, а могли хоча б потелефонувати, я вже мовчу про те, що можна було підтримати сина, якого кинула дружина і якому не дозволяється бачити дитину. Хоча, перебуваючи в такому стані, як оце зараз, я не був переконаний, що мені кортить їх усіх бачити. Але кота я їм не поверну. Не віддадуть вони мені його, а мені потрібно про когось турбуватися, хоч трохи, хоч би настільки, наскільки я здатен, але турбуватися. І тому я задзвонив Лесі. Я був їй винен ленч. «Тільки завтра», — сказала Леся, такі люди не забувають про обіцяні ленчі.

«Лесю, мені дещо від тебе треба». Навіть коли я сидів, мене хитало. В організмі тиждень тривав шторм. «Завтра подзвоню, те, що тобі треба, в мене записано в іншій книжці, вибач». З яким смаком вона ласувала замовленими мною омарами, о, якби я вмів отримувати таке задоволення від морепродуктів, може, тоді й усе моє життя склалося б інакше. «Що записано?» — тупувато поцікавився я. «Координати наркологічного центру, дуже хороший, анонімний, не сумнівайся». «Я пиячу тому, що для мене це задоволення, а не проблема. Я інше хотів попросити». «Про це й думати годі». Я зрозумів: у голові Лесі мій світлий образ складався з алкоголю та потягу до дешевих коханок. «Из чего же, из чего же, из чего же сделаны наши мальчишки?» «Припини це, о, Боже». Леся, виходить, теж не схвалювала моїх співів. Гей, чому? Чому, люди, вам не подобається навіть те, що в мене справді непогано виходить?