Лариса Денисенко - Корпорація ідіотів

Вони ж годують екзотичних рибок булками, які крадуть під час сніданків. Булки вони ховають у шорти та під футболки, щойно побачать служку, який наближається до них. Служки спеціально навчені глядіти за тим, щоб рибок не годували. Варто зауважити, що поки залізну завісу не підняв усесвітньо відомий конферансьє на ім’я Михайло Горбачов, спеціально навчених служок при готелі не було, бо якось нікому не спадало на думку годувати булками екзотичних рибок, тим більше, коли на маленьких акуратних постерах було написано, що слід утримуватися від годування рибок. Тепер ці написи зроблено винятково російською мовою, ги, чи можна налякати написами радянську людину? Котра дозрівала, росла на численних заборонних написах і завжди їх ігнорувала? Не можна. Але звідки це знають місцеві? Хоча трохи б мали бути обізнаними, бо дехто в нас учився.

Служки приходять, булки ховаються в шорти та майки, підпільні годувальники рибок обурюються: «А що я? Чого це ти до мене докопався? Ти що, чорна мавпо, крайнього, блін, знайшов? Ні хера я їх не годував». Так воно буркотить, поки йде містом до готельного парку. Негодований хер при цьому заліг на лівий бочок, його риси легко можна вгадати (якщо вам уже зовсім нема що роботи) під білими шортами, які насправді не шорти, а сімейні трусняки. Він скрутився від голоду. Він тихо стогне.

Ці ж самі люди роздивляються тонкі гілки рослини, що в’ється по стінах і квітне ніжними рожевими та молочними квітками. Ці рослини прикрашають веранди номерів. Люди принюхуються, приглядаються, аж потім телефонують нездарам, що залишилися в далекій російській весні, яка схожа на російську ж зиму. «Слухай, тут у мене під вікном спеціально заплели й підклеїли сакуру, прикинь, а? Що, не чутно тобі? (Починається активне дмухання в мобільну трубку „Самсунг“ останньої моделі, яка коли щось і не робить, то хіба що мінет, а може й робить, але поки ніхто не допетрав по це до неї звернутися.) Га?? Са-ку-ру. Та це такий японський жасмин!»

Коли настає вечір, можна засісти в ресторані, насолоджуючись інтелігентною тишею, палити кальян, повільно смакуючи чай, заварений на якихось хитруванських місцевих травах, і налаштовуватися потроху добрішати. Аж потім, ти не розумієш як, але бачиш результат, вони спромоглися домовитися з місцевою піаністкою, котра щовечора дає насолоду вашим вухам та душі джазовими акордами, виконує пісні Френка Синатри, який повідомляє, як непогано пожив і в 17 років, і в 21, о, це був прекрасний рік, який же то був прекрасний рік! Але несподівано ти чуєш: «Как упоительны в России вечера, у-у, а». І розумієш, що для цих людей немає нічого неможливого, а ще ти усвідомлюєш, що подобрішати сьогодні ніяк не вийде.

А коли ти йдеш гуляти з випадковою, але досить приємною дамою, і намагаєшся віднайти якесь затишне місце поза територією готелю, бо при дамі існує чоловік (тому що чоловіки завжди існують при таких дамах, і її чоловік трохи нервовий, бо чоловіки, які завжди існують при таких дамах, найчастіше не можуть бути не нервовими), у вас єгиптяни безпомилково впізнають російськомовних людей. Вас викрито, незважаючи на глибоко продуманий камуфляж: на вас — білий светр від Френка Мюглера, недбало накинутий на атлетичні плечі, на ній — вишуканий шовковий шалик у тендітні маки від Йоші Ямомото, яким вона прикриває кумедне ластовиння, через яке комплексує все життя. Ви думаєте, що вони зараз почнуть чіплятися до вас, просити зробити покупку, але вони просто верещать, осліплюючи білими зубами, які ніколи не знали про Орбіт Супер Мінт: «Привіт? Як справи? Харашо? Заїбаца!» Ти вже не романтично налаштований, її грайливий настрій перетворюється на регіт. І жіноча терапія, що стовідсотково мала б зрушити твоє відношення до людей у бік потепління, такий собі жіночий Гольфстрім, не спрацьовує.

А коли, нарешті, ще більше зневірений у людстві, ніж раніше, ти стоїш у холі, щоб дізнатися в адміністратора, чи не приходило на твоє ім’я ніяких факсів (бо, може, «кицюня» не пожаліла офісних грошей і написала тобі про стан здоров’я залишеного кота), ти бачиш хлопця з рахунком, більше схожим на газету «Таймс». Він розмахує цим «Таймсом» перед обличчям адміністратора і вважає за необхідне вивалювати тому на голову вельми приватні пояснення. «Мені сказали, що ця шльондра — манекенниця, і що? В неї ноги навіть не метрові, підсуєтили коротколапу карлицю. І бачте, скільки ця манда наїла? Як той, у дитячому віршику. О! Робін Бобін Баран Бек. Поназивають, блін, як тільки діти таке запам’ятовують. Це стерво говорило, що йде провітритися, бракує їй, блін, повітря, риба недотрахкана, а сама лазила по кабаках тутешніх, погань. Я ж навіть її не трахнув, блін, як повне мудило. А воно носом крутило весь час, і це їй не те, і те не так, і ціпуру я їй купив не таку товсту, як її, блін, губа, і взагалі мало роблю їй подарунків. Дупа маленька, а претензій, блін, претензій. Як зустріну, то я її носа довгого з ротом зрівняю, сука невдячна».