Лариса Денисенко - Корпорація ідіотів

Я побажав йому удачі. За це він назвав мене козлом. Але на козлів я припинив звертати увагу ще вдома. Я їх просто рахував, як і «мудил», як і «пішовнахердовбак», як і «отсосіпіпетка» й усе таке інше, я вів звітність, людство мусить відповісти за все, за кожне моє страждання. Я вислухав відповідь адміністратора на моє запитання, чи не прийшов мені факс про мого кота: «Ноу, сер, насинг ебаут йо кєт. Ай ем ріалі сорі», розплатився й пішов у номер трохи поспати. «Єбаут». Отож.

Перед тим, як поринути в сон, я подумав над тим, що рівень моєї ненависті до людства підійшов до маківки, от-от закипить, і я не знаю, що з цим робити, треба щоб хтось надпив, або я почну її розливати на всіх і кожного. Та хто ж здогадається сьорбнути ненависті, що клекоче в твоїй маківці, перетворити її на живу воду, і тим самим врятувати тебе і весь цей світ? Агов, люди, агов, герої, де ви є, чи ви чуєте мене?

Ні, вони зайняті тим, що знімають стрічки про те, як величезні чудовиська ходять містами, жеруть пересічних громадян, руйнують будинки, псують техніку; вони знімають фільми, в яких жадібні до крові чужі потвори народжуються в людських шлунках; вони вигадують сценарії, згідно з якими в дитячі сни приходить Фреді Крюгер і полосує всіх ножами; а до відпочивальників на озерах чіпляється ненажерливий Джейсон, який душить їх пачками й рубає сокирами навпіл; у той самий час туристами, що мандрують річками Амазонії, ласують велетенські змії, та пацюки зжирають живцем водіїв потягів у нью-йоркському метрополітені; а поважний розумник Лектор, замість того, щоб читати десь лекції (ги-ги, оцініть каламбур!) смажить мозок відчайдушного поліціянта для жінки, котру, попри все, покохав. Я все думаю, а чи була вона настільки голодною?

Чому ви займаєтеся цим лайном, га? Всі ви, га? Слухайте, поруч із вами живе дід, котрому варто тільки сказати: «Привіт, як справи? Ви не проти келиха вина чи партії в шахи сьогодні ввечері?», і тоді він не вб’є свого сусіду тільки за те, що той смажить оселедець на кухні з відкритими балконними дверима, бо в нього з’явиться сенс життя. Ви й шахи, це буде його сенсом життя. Дріб’язково, думаєте ви? Можливо, для вас це дріб’язок, але не для цього діда, і ви відчули б це, якби хоч раз зазирнули в його очі.

А це — дівчина, яку треба просто погладити по русявій голові, сказати, що все минеться — і вона завтра не викинеться з вікна, перед тим не вимкнувши крана, щоб хатнім тарганам — єдиним її співрозмовникам — було що пити, та залишивши записку про те, що вона нікого не звинувачує і йде тому, що виявилася нікому не потрібною. А це — хлопчик, котрому треба вчасно пояснити, що не можна ґвалтувати маленьких дівчаток і мучити кицьок, тому що їм боляче, а замість того подарувати йому гітару й платівки «Бітлз», і тоді країна не отримує серійного ґвалтівника, а підлітки всього світу отримують геніального рок-музиканта. А це… Чекайте, де ви, кому я це все говорю? Пім-пім-пім-пім-пім. У вас зайнято. У вас постійно зайнято. Як і в мене. В нас зайнято. Агов, я щойно розповів вам майже цілий сценарій найжахливішого фільму жахів, котрий існує паралельно з нашими життями, хтось не шкодує кіноплівки, але чому ми всі цього не бачимо? Чому не дамо цьому ради? Невже всі ми на церемонії вручення «Оскара»?

Воно з’явилося вранці. Якраз тоді, коли я пішов голитися до ванної кімнати. Нічого, як то кажуть, не віщувало біди. «Не треба красти рушника, любчику, хоча він, звісно, надзвичайно пухнастий, і твоє тіло його схвалює. Я хочу тобі сказати, що й рушник схвалює твоє тіло, ага». Якщо ви гадаєте, що після цієї зухвалої заяви я продовжував голитися, при цьому насвистуючи: «Чому розплетена коса, а на очах бринить сльоза?» — то вас, шановний, неможливо вразити нічим. Цвяхи б робити з таких людей, як ви.

Я ж гепнувся на підлогу, вкриту гумовим килимком, який боляче вп’явся в мої оголені сідниці. «О, можу собі уявити, який малюнок отримає ваша дупка. Геометричні абстракції, я б навіть сказав — квадратики, о, любчику, як би заздрив вам Малевич», — загиготіло воно. Я ж подумав, що на моїй дупі відіб’ються не лише квадрати, а й герб! А може, герб якраз припадає на ту щілину, ну, ту саму, ви знаєте… За дупу мою турбується. «А ну, вшивайся звідси, пєдік», — видушив із себе я. «Він лютує, ти ж ба!» — долинуло звідкись ліворуч, до того ж зовсім близько. І тоді я його побачив. Воно висіло на рівні моїх очей. Воно було, як вам сказати… Таке краще не описувати. Скажу одне: те, про що писав Гоголь, те, що так талановито змальовував нам Булгаков, і те, що зображав Аль Пачіно, в моєму випадку мало зовсім інший вигляд. Відверто кажучи, не такий гарний, ага. Вигляд волохатої плями невеликого розміру з маленькими зворушливими очиськами. Я не надто прямо? Чи не надто завуальовано? Ви зрозуміли, про кого я? Я не хотів би називати його ім’я, бо може з’явитися, його нічим не годуй, тільки згадай — як воно стрибне до вас прямо в ліжко. Майте на увазі, стримуйтесь. Не маєте такого наміру? Нестримні ви мої. Ну, чиніть, як знаєте, я вас попередив. Совість моя начебто чиста. Начебто. Гей, совість? Гей-гей, совість? Агов, совість, ти де?