Лариса Денисенко - Корпорація ідіотів

Воно гойдається на картині, що висить над моїм розкішним ліжком.

На ній зображена незнайома жінка. У принципі, було б дивно, якби у двомісному ВІП номері готелю «Рітц Карлтон» хтось повісив зображення знайомої мені жінки. Воно гойдається ще активніше, і я починаю хвилюватися. «Ти б обережно, це, мабуть, оригінал, мені потім за все це платити». «Теж мені, не роби вигляд, що розумієшся на мистецтві». Таки пройняло його. «Ти мене дратуєш, любчику. Всі ці ніж, кров, любов — як це все дешево. Ненавиджу дешеве». «Де договір, контракт чи як ви це називаєте?»

«Ти занадто поспішаєш. Звідки така скрута? Знаю, знаю. Про те, що це були останні гроші, любчику. Ну, ти ж сам чудово розумієш, що той, хто не вміє їх заробляти, не вміє ними правильно розпоряджатися. Тому ти тут, тому ти без копійчини, тому вдома тебе чекає тільки порожня чужа хата». «І кіт, — кажу я. — Ще на мене чекає кіт». «А, так, кіт. Я це не рахую, — відмахується воно від кота. — Ці всі ваші людські уподобання, почуття до тварин — не розумію цього. Краще б училися любити одне одного». Я відчуваю, що після цієї фрази мої очі розширюються. «Чого вилупило очиська? Ти що, вважаєш, що після моїх слів людство кинеться одне одному в обійми? Ха!» «І ще. Кіт тебе не чекає, марно сподіваєшся, не та це істота, що когось чекає, ага».

«Я так розумію, що контракту не буде, так?» «Так. Вірно розумієш, приятелю. Зарано. Я в тобі не впевнений, щось у тобі мене насторожує… Немає в тобі надійності та однозначності. Якийсь ти глевкий, знаєш, від таких завжди очікуєш якусь гидоту…» «Навіщо тоді ти прийшов?» Я почуваюся ошуканим. «Це поширена практика. Треба ж подивитися, чим людина дихає, що її хвилює, чим вона, власне, живе? Чи буде вона дотримуватися наших правил?» «У вас є правила?» «Звісно. Вони є всюди, ці кляті правила». «Правда, комусь це — правила, а для когось це — безлад і повна відсутність принципів». «Розумієш, відсутність принципів теж може виявитись якимось принципом. Не життя, а плутанина, еге ж?» Воно позіхає. З цього я роблю висновок, що вони сплять. А ще — втомлюються.

«Ні, але іноді стає нуднувато», — каже воно й підморгує. «То ти мене присаджуєш на випробувальний термін?» «Можна назвати це й так. Я буду давати тобі деякі поради, стежити за всіма твоїми реакціями, рефлексами, я постійно буду поруч». «То що мені робити на підтвердження своїх намірів продати душу? Може це — спиляти дерево, спалити хату і вбити сина?» «Тьху, — чую я. — Який примітив, ти що екстреміст? Мавпа все це може зробити. Простіше за все щось псувати, а ти зробити спробуй. Треба вчитися бути вибагливішим до всього, навіть до своїх огидних вчинків». Воно думає, що я — посередність, точно так я думав про Лесю, може, посипати голову попелом? «А от це робити вже пізно», — каже воно й цокає язиком. А він у нього довгенький, ще б пак, стільки патякати.

Ми збираємося, вірніше, збираюсь я. А воно мандрує плафонами та картинами, іноді відпочиває на кріслі, постійно на ньому крутиться, невгамовне й енергійне. «Слухай, якщо вже ти будеш постійно поруч зі мною, то не була б твоя ласка зробити мені кавусі?» «Що-що? А, кавусі тобі. Ні. Цього я не можу, ти що. Я ж нематеріальне», — гигикає воно й на підтвердження своїх слів боляче б’є мене по потилиці.

Усе, тепер я сиджу в кріслі салону бізнес-класу. Мені хороше. Я зібрався заплющити очі, як помічаю, що воно нишпорить руками під спідницею засмаглої пані, котра сидить поруч зі мною. В неї замріяний погляд. У мене ж знову очі лізуть на лоба. «Чого вирячився?» — питає мене пані. «Вам нічого не заважає, е… під спідницею?», — питаю я. «Ще щось бовкнеш, то тобі нічого не буде заважати під штанами», — промовляє злобно вона. Зараз відгризе яйця.

Світ сповнений агресії. «І не кажи, — підхоплює воно, продовжуючи мацати пані під спідницею. — Мені здається, що всі ми перетворюємося в атрибути Пекла, а саме Пекло от-от стане бутафорським, ви, люди, робите все за нас, поводитеся точнісінько як ми, умієте створювати таке Пекло, порівняно з яким наше схоже на профспілковий санаторій із харчуванням чотири рази на день та оздоровчим масажем. Але я тобі нічого не казав. А вона нівроку». Слово «масаж» у поєднанні з його підспідничними маніпуляціями викликає в мене сміх, і я давлюся мінеральною водою «Евіан» без газу. Пані просить, щоб її кудись пересадили, але місць немає.

«Чого ти це робиш, ти ж нематеріальне, вона ж нічого не відчуває», — шепочу до нього я. «А яке мені до неї діло? Головне, що я відчуваю всю її матеріальність усіма фібрами своєї нематеріальності», — воно знову мені підморгує. «Я трохи відпочину? Трохи здорового сну мені не завадить?» — питаюся я. «Ні, в мене ж рот не зайнятий, хоча… Ні, все-таки утримаюся, не така вже вона й солодка. Отже, тобі потрібні інструкції, вони в мене є. Ти розумієш, що залишився біля порожнього корита в той час, коли більшість нікчем уже талановито прилаштували кудись свої жирні дупи? І тобі що, здається це справедливим?» Я сказав, що справедливим мені це не здається. «Ви б не могли заглохнути, вже дістали», — каже засмагла сука, що сидить поруч. Якби хтось нишпорив у моїх штанах, я б поводився набагато лагідніше.