Лариса Денисенко - Корпорація ідіотів

Завжди, особливо в наш неспокійний час, людей цікавило важливе питання: звідки в декого, такого самого, як вони, така неймовірна кількість грошви? Як вони так примудрилися, невже не крали, невже їм це не подарувала тітонька, що так вчасно віддала Богові душу в Канаді, заповівши коханому небіжчику, якого ніколи не бачила й навіть не підозрювала про його існування, мільярди і голу китайську собачку? Невже вони не продали власну дупу або піхву якомусь багатому байдиканю, огидному, наче кротячий зад? Невже це не звалилося на їхню голову завдяки тому, що вони вкрали в сусіди в купейному вагоні ювілейний квиток ювілейної лотереї, який виявився виграшним?

Правда полягає в тому, що жодна людина з тих, у кого є гроші, ніколи не зізнається, яким чином вона їх отримала. Може, хтось із дослідників напише брошуру чи вони (мільйонери) самі задиктують мемуари, чергову дурість на кшталт: «Як стати мільйонером. Підручник для ледарів» або «600 порівняно чесних методів відмити гроші». Але зазвичай такі люди говорять: «Я починав із того, що продавав ґудзики (газети, черевики, тканину, цуциків, мертвого віслюка вуха) або здавав порожні пляшки та бляшанки, в’язав жакети, шив джинси, писав твори для абітурієнтів, гарував у конструкторських бюро».

Чи таке ще можуть сказати: «Я була секретаркою, була дуже розумна, знала мови й завжди вірила в кращу долю». Або таке: «Ми починали все це як авантюру, три людини, ніякого обладнання, на автобусі доїхали до Чернігівської ткацької фабрики, це була наша перша спроба, завдяки нашому талантові та здібностями ми зшили цілу колекцію, маючи мінімальні затрати, а після показу прокинулися видатними модельєрами». Чи навіть таке: «Що сказати. Нам просто пощастило». Ага. «Машенько, як же ж ти, відмінниця, шкільна активістка, переможниця кількох олімпіад — і стала елітною повією?» «Що вам відповісти, Зінаїдо Євгенівно, та, мабуть, просто пощастило».

Чому все так відбувається, чому паралельно існують такі люди, що живуть жирно, а є такі, що ледь зводять кінці із кінцями, адже ми такі однакові? У нашому житті є стільки речей, що повністю збігаються? Ми всі встаємо вранці, хто раніше, хто — пізніше, ми харчуємося, ми п’ємо, ми вдягаємося, ми гуляємо, ми ходимо в клозети, ми плачемо, ми сміємося, ми заздримо, ми закохуємося, ми розчаровуємося, ми сподіваємося, ми чекаємо на краще життя, ми лягаємо спати.

У чому полягає різниця? В мотивації, у поштовхах. Візьмемо їжу. Мотивація перша. «Я їм тому, що хочу жерти». Мотивація друга. «Я їм, тому що потрібно жерти». Мотивація третя. «Я їм, тому що мені подобається жерти». Мотивація четверта. «Я їм, тому що завтра жерти в мене може й не бути». А ще є до біса похідних мотивацій.

Павло Д. їв, тому що був ненажерою. Він завжди був активним молодим парубком, дуже заповзятливою натурою, мав дар переконання. А коли себе переконувати ні в чому потреби немає, а інші люди переконуються так легко, як кришиться печиво-крокет, ти колись неодмінно отримуєш репутацію людини, яка здатна впоратися з усіма проблемами. Закінчив Павло гуманітарний факультет одного зі столичних вузів і завдяки цьому був дипломованим спеціалістом у науці, котру зараз намагаються вилучити з усіх навчальних курсів. До речі, поспішають вони. Ця наука вчить людину думати, а ще, при бажанні людини вчитися, насичує її найвеличнішими думками минулого та сучасності, що, може, й не знадобиться в житті, зате допомагає справити неабияке враження на інших людей. «Розумний, аж страшно…»

Дехто зі знайомих Павла Д. був інфантильним романтиком і сподівався на те, що батьки виб’ють для нього місце під сонцем, інші, закинувши комсомольську кар’єру, але активно її використовуючи, поринули в банківську справу й опікувалися проблемами приватизації, дехто починав кар’єру професійного революціонера, що на певному етапі — створення чи руйнування держави — теж приносить певну користь, дехто мріяв про світову славу, але не хотів нічого для неї робити, ще хтось кидався з боку в бік, ніяк не вирішивши, що ж він насправді хоче. Слід сказати, що деякі з них перебувають у такому стані вагань дотепер. Павло ж думав не про те, як прославитися, він вирішив для себе, що слава завжди знайде свого героя, а от грошам варто трохи допомогти. Павло думав, як примудритися заробити перший мільйон. Але думками він не обмежувався, паралельно майже на порожньому місці, невпинно працюючи, він зміг створити собі імідж людини, яка може вирішити все.

Незабаром активність та імідж Павла справили враження на серйозних людей, які запросили його попрацювати радником одного президента. Спочатку Павло перебував у ейфорії, це ж треба, свій власний величезний кабінет, кілька телефонів, а отой чорний — він же напряму може з’єднати Павла з Самим! Він водив сюди своїх приятелів, виписуючи щодня кілька перепусток, тільки для того, щоб вони відчули власну нікчемність, ступивши на традиційно червоний килим його кабінету. Скільки цей килим перебачив колін, що підгинаються, ніг, що трусяться, задів, що тремтять, жіночих спин, що вигинаються. Гей, чуваки, бачте, як може влаштуватися молодий хлопець, якому ще не виповнилося й тридцяти років? Йому здавалося, що він — бог, цар, герой. На засіданнях він сидів поруч із людьми, котрих дотепер бачив тільки по телебаченню, він навчився їх зневажати, він навчився нехтувати їхніми словами, він відпускав жарти їхнім дружинам, він знав вади їхніх коханок та коханців, він знав, у кого з них смердить із рота, а в кого такий хворий шлунок, що єдиний харч, котрий ця велика людина собі може дозволити — розведена водою вівсяна кашка.