Лариса Денисенко - Корпорація ідіотів

Воно сидить у кімнаті, судячи з того, що я чую чоловічий бридкий голос, який чіпляється до людей, воно дивиться якесь шоу, кіт часом голосно волає, його замкнули на кухні. Воно не товаришує з котами. Я забрав Мартіні від «кицюні», яка спитала: «А що ти мені привіз?» Простота, як відомо, є щастям. Я віддаю їй маленький кальян, я сам не розумію, для чого чи для кого я його привіз. Може, для кота? Люди, не замовчуйте своїх бажань, кому вона потрібна, ота ваша інтелігентність? От «кицюня» — змовчала б щодо подарунку, то й не отримала б його ніколи. А тепер вона має кальян. У принципі, тут палиця з традиційними двома кінцями. Я міг би послати її в дупу, але не зробив цього, знаєте чому? Тому що з двох людей, зайнятих у сцені, один майже завжди переймається своєю поведінкою. Прагне гідності чи досконалості. Тут я згадую про те, що не люблю людство. «Ні. Тобі буде інше, а це потрібно мені». Все. Вона стоїть з відвислою щелепою, кальян у моїй кишені. Я не даю їй оговтатися, бо ще вчепиться чи дасть отрути, киваю, беру з полиці сумку з Мартіні й ушиваюся геть. «Дрочило тупе!» — чути вереск уже за дверима. На кого це вона, га? Хай собі репетує, це корисно для голосових зв’язок. Кому, як не мені, про це знати?

Я виходжу з убиральні. Гратися з Феніксом було весело, але й це мені набридло. «Привіт», — кажу я. Воно стежить за Андрєєм Малаховим, якого цього разу вдягнули у светр, певно, зшитий із різних светрів, що належали іграшковим ведмедикам. «Що ти так довго робив у туалеті?» «Грався з Феніксом». «Марнування часу. Краще давай викличемо тобі повію», — сказало воно. Я закахикався. «Чого ти на мене вирячився?» — питається воно. «Чекаю, коли ти мені щось запропонуєш. Я міг би поводитися з тобою, як гостинний господар, іще довго, але в мене відчутний брак коштів. Залишилося баксів 500 за все про все». «Перуанський селянин міг би жити на цю суму довго і щасливо», — повчально каже воно. Я вирішив, що бовкати щось про колумбійських наркобаронів у даному випадку недоречно.

«План у мене є. І дуже простий. Зараз буде загадка. Чи є серед твоїх знайомих люди, котрих ти був би щасливий не бачити ніколи у своєму житті?» О, тут у мене ве-еликий вибір. «Бачу, що їх у тебе забагато. Добре. А чи є такі, в яких от-от має відбутися святкова подія?» Я замислився. «Ні», — тільки-но встиг промовити, як пам’ять нагадала мені про Олексія та Поліну. «Щось інше!» — заволав я, побачивши його криву посмішку, що означала: «який ти здогадливий хлопець». А наляканий я був тому, що в моїй голові зринули спогади, пов’язані з…

Олексій та Поліна — надзвичайно вибагливі люди, про своїх знайомих вони кажуть: «це люди нашого кола». Щоб потрапити до кола Олексія та Поліни, треба мати (або щоб вони були переконані в тому, що ви маєте) такі показники:

а) вищу освіту, але не просто вищу освіту, а тільки тих вузів, що котируються, користуються довірою Олексія та Поліни;

б) повчитися за кордоном, байдуже за чий кошт, але тільки в тих країнах, що котируються, тобто вважаються розвинутими та демократичними — звісно, в очах Олексія та Поліни;

в) неодмінно бути вихідцем із родин інтелігенції у третьому поколінні, а це означає, на думку Олексія та Поліни, що ваші дідусі та бабці повинні мати вищу освіту (в даному разі назва вузу втрачає свою актуальність, важливим є сам факт), ваші батьки теж повинні мати вищу освіту. Примітка: якщо ви будете стверджувати, що й ваш прадід мав вищу освіту, Поліна та Олексій нізащо вам не повірять;

г) народитися хоч би в обласному центрі — звісно, перевага надається столиці, а краще взагалі бути корінним мешканцем столиці (а це означає те саме, про що йдеться в пункті в), пам’ятаєте? Так-так. Про дідусів, бабусь та батьків);

д) займатися науковою, дослідницькою, викладацькою діяльністю або бути «адекватною й не жебрацькою богемою»;

е) бажано носити окуляри чи принаймні мати зір, нижчий за одиницю («тому що в серйозного викладача, дослідника чи вченого просто не може зберегтися нормальний стовідсотковий зір, а в кого зір зберігся, той — халтурник та інтриган» — так каже Поліна);

Вам іще не стало зле, може, води? Ну, ні — так ні. А я продовжую.

є) не матюкатися, випромінювати мудрість, але не зловживати цим, бо треба завжди пам’ятати, що Олексій та Поліна мусять виглядати мудрішими за вас;

ж) слід мати вигляд трохи змучений, але охайний, носити одяг чи світлий, чи темний, ніяких яскравих кольорів або картатих, строкатих малюнків, якщо ви вже ніяк не можете без золотих витребеньків, то тільки — фамільне золото або перли, хоча перевага надається якісному сріблу (це, мабуть, через те, що в Поліни немає фамільного золота);