Лариса Денисенко - Корпорація ідіотів

Утім, він, мій колишній друг, послугував мені штовхачкою. Того ж дня я встав із ліжка, вдягнувся, пішов до банку й подивився на залишок на своєму рахунку. Дещо там було. Я зняв гроші й пішов до агенції нерухомості, де працювала моя колишня однокурсниця Леся. Вона не знала про мої родинні позови та робочі злидні, тому люб’язно зголосилася мені допомогти. «Чого так терміново?» «Коханку треба оселити», — відповів я. «Шикарно?» — Леся виглядала дуже по-діловому і, як я встиг помітити, відразу брала вола за роги. «Ні, абияк. Знаєш, вона абияка коханка». Леся здивовано підняла брови. «Тю, теж мені проблема. То знайди собі іншу!» От пішли жінки, власне кажучи, я давно з ними не спілкувався, остання молода жінка, з якою я спілкувався (якщо таке взагалі можна вважати спілкування), була східна діва, і спогади про неї на даний момент світлими не назвеш, але я не міг припустити, що в жінок зникло почуття солідарності.

Леся знає, що я одружений, навіть бачила мою дружину, і що — їй зовсім її не шкода, вона не обурюється тим, що я оселяю коханок? «Слухай, — питаю її. — А ти зовсім не співчуваєш моїй дружині? Ну, так, по-жіночому: оце я вештаюся по коханках, орендую їм квартири, а ти така спокійна, навіть не збираєшся виховувати мене? Або навіть прочитати мені мораль, щоб мені стало соромно?» «А що, твоя дружина платить мені комісійні?» — питає своєю чергою Леся, її музичні пальці пурхають по клавіатурі, наче вона виконує скерцо, натомість вона набирає договір житлового найму. Сучасні скерцо — договори. «Та й узагалі, - відривається від монітора. — Я ж із тобою вчилася, а не з нею». «Це абсолютна правда», — кажу я.

Квартирка така собі, трохи менша за вольєр для двох алабаїв, розташований перед заміським будинком мого коханого тестя. «Знаєш, любий, я знайшла тобі найліпше, що можна було віднайти на ринку за такі кошти». Леся сувора й агресивна в червоному костюмі, її спідниця дуже рухлива і схожа на мулету в руках матадора, зараз вона похитується на Лесі, а через мить — повисне на тому стільці. Але це вже я сповнився марних сподівань, Леся виконала свою роботу, отримала свої комісійні, а тепер я випав зі сфери її інтересів і заважаю їй жити.

«Дякую», — ввічливо кажу я, мені здається, що моя ввічливість вельми доречна, кінець кінцем вона перша людина за цей млявий період часу, яка приділила мені увагу — так, за гроші — але не відмахнулася від мене, як від серпневої мухи. «Повечеряємо разом?» «Кращеланчтількиресторанобираюянацьомутижнідорогийчао». Ого. Вона стрекоче, як кулемет, однією рукою набирає номер на мобілці, іншою намагається відчепити від зв’язки мого ключа, нарешті простягає його мені. Я ледь уторопав, що вона мені говорить. «Так, Зураб Авангардович, чемо окро, дорогенький, як ваші справи? О, так, так, Каринці хатка дуже сподобалася». О, то вона вміє теленькати, наче пташка. Ах, чому, чому я не Зураб Авангардович, хоча хто знає, коли й де і йому, бідоласі, скрутять яйця. Леся рвучко підводиться, щоб якомога скоріше вшитися звідси, її спідниця — мулета, сповнена обіцянок, наче дає мені ляпас. Шкода, що я не бик. Шкода.

«Так, мамо, це я і тільки я, і ніхто крім мене, забрав кота. Він у мене». Мама питає, де це — у мене. Дивно, коли я повідомив, що з’їхав з хати, почув тільки подих полегшення, ніякої зацікавленості, стурбованості, жодного запитання, а от адреса перебування її кота маму дуже хвилювала. Вона почала з кота, з котячої долі: де він, що з ним, чи не стрибнув з балкону й таке інше. Я повідомив, за якою адресою мешкає кіт. «Синку, я не розумію, навіщо ти його забрав, твій спосіб життя буде його дратувати, він звик жити з нами, зі мною, з татом». Чули, ага? Не він буде мені заважати, а я, бачте, буду його дратувати. «Я буду поводитися бездоганно», — кажу я мамі. Мене починає втомлювати ця розмова. Мама мовчить, бо не знає, що їй на це сказати, вона не знає, що в моєму розумінні означає бездоганна поведінка. Нарешті вона знову зітхає й каже: «Ну, тоді добре. До зв’язку». Цікаво, як вона буде зі мною зв’язуватися, якщо навіть не поцікавилася номером мого телефону.

«Мамо». «Що?» — питає вона, занепокоєна тим, що я продовжую нашу бесіду. «А тобі хіба не потрібний номер мого телефону?» «А, ледь не забула», — каже мати. Я кривлюся. Диктую номер. «Записала?» «Так, синку. Записала. Па-па, батько дзвонить, пішла відчиняти». О другій дня? О, як батько, виявляється, рано повертається з роботи.

Я дивлюся на кота. Він вилизує свої яйка, з чого я роблю висновок, що мій кіт — онаніст і чепурун. Умостився на блакитному килимку. Добре. А як його звати? Я наче схаменувся, але ж я не знаю, як його звуть. Чорти. Набираю маму. «Алло?» Мама навіть не приховує свого роздратування: коли вона казала «до зв’язку», то сподівалася, що коли я й запрагну спілкування, це станеться хоча б через місяць-другий.