Микола Томенко - Теорія українського кохання

На думку Дмитра Чижевського, філософія серця — це специфічна українська риса. Він вважає, що до низки типових рис варто віднести також емоціоналізм, який виявляється у високій оцінці ролі почуття в житті. Переживання, емоції вважаються навіть шляхом пізнання (подібний підхід у Гоголя та Юркевича). Філософія серця має й дещо інший контекст: у людському душевному житті найбільша роль, ніж свідомим психічним переживанням, відведена їх основі - серцю. Це найглибша в людині «безодня», яка породжує і зумовлює собою. так би мовити, «поверхню» нашої психіки (за Григорієм Сковородою). З цим пов'язане і визнання того, що людина — це малий світ, «мікрокосмос», бо в сердечній глибині криється все, що є в цілому світі. Цей підхід закладав підвалини тлумачення ірраціонального, почуттєвого сенсу людських стосунків і визнавав виключно важливу етичну цінність кожної особистості.

Памфіл Юркевич також цій проблемі присвятив низку творів, зокрема роботу «Серце та його значення у духовному житті людини, згідно з ученням слова Божого». Дослідник його творчості С.Ярмусь писав: «Специфічною українською рисою у філософії Юркевича було його настоювання на важливості почувань-емоцій. Тут можна зауважувати сліди неоплатонізму (елемент ідеї), а також партистики (елемент серця). Але ці елементи, як своєрідну екзистенціальну силу, завважується в українській мислі й етиці Княжої доби, зокрема в документах і літературних творах XI—XIII століть. Поняття про серце, як чисто філософський концепт, виступає в XVIIст. у творах українського мислителя Кирила Транквіліона Ставровецького. Більш дефінітивне філософічне поняття серцю надавав Г.Сковорода (1722—1794) — український філософ XVIIIст. Сковорода, як і Юркевич, ставив серце багато вище людської душі та духа і так вбачав у ньому самий центр людського життя — орган найвищого духовного значення».

У свою чергу Памфіл Юркевич стверджує, що саме «…розум править, кермує, панує, але серце породжує. Із глибини духа породжується любов».

Довший історичний період у літературних, філософських творах знаходимо обґрунтовані або несвідомо наведені приклади цього своєрідного кохання за серцем. Подібний семантичний ряд став традиційним не лише у філософії, айв літературі, поезії, фольклорі, а також простежується донині.

Абсолютну детермінованість серце — кохання бачимо у творчості більшості українських митців. Так, Микола Вороний у поетичному зверненні «Чи не досить?…» пише:

Василь Симоненко в одній зі своїх поетичних робіт стверджує:

Отже, кохання від серця або кохання за серцем — це така українська традиція,яку спостерігаємо і в історії, і в щоденному житті, яка попри нинішню небачену прагматизацію не втрачає здатності до виживання. Кохання від серця приречене на нове життя хоча б тому, що воно є невід'ємною частиною етнопсихології, ментальності українця, а ще й тому, що за легендою краса мусить завжди перемагати.

Цікаве трактування Сковородою концепції кохання-любові міститься у листах до його учня. Останнім часом оприлюднено низку статей, що подають ці стосунки як сенсацію в українському літературно-філософському світі. Власне, одним із приводів тлумачити листування Григорія Сковороди та Михайла Ковалінського як беззаперечну ознаку їх статевих стосунків і нетрадиційного способу життя стала публікація Віктора Петрова (Домонтовича) «Сковорода: дружба з Ковалінським». Спершу цю статтю публікує «Філософська та соціологічна думка», а згодом фрагмент її подає журнал «Лель» із недвозначною передмовою про «статево-еротичний» стиль В.Петрова та «щось не таке у стосунках сивобородого філософа з юним учнем». На мій погляд, ця стаття стверджує дещо інше. Ми маємо зразок унікальної, чистої дружби людей, здатних порозумітися мовою філософії, музи та поезії. Листування ж Григорія Сковороди й Михайла Ковалінського свідчить про естетичну вишуканість і глибоку етичність цих стосунків. Оцінюючи їх, російський філософ Володимир Ерн зауважував: «Дружба Сковороди і Ковалінського відрізняється тим, що вона зберігає в собі прикмети античних і біблійних впливів. Біблія вкупі з Платоном, Аристотелем і Плутархом дала нашому філософу зразок істинної дружби».