Ірен Роздобудько - Гра в пацьорки

- Хочеш, покличемо Ольку? - хитро запитувала я.

- Нi, - вiдповiдав вiн.

- А Куку?

- Навiщо? - питав вiн.

I я задоволено й гордо посмiхалася.

А потiм я захворiла. Спостерiгала крiзь вiкно, як Миколка бавиться з близнюками та Язикатою Кукою i, здається, їм було весело без мене…

Коли я одужала, мої друзi влаштували менi грандiозну зустрiч на порозi будинку, яку, певна рiч, довго репетирували перед тим.

Олька, Сашко та Кука завмерли в дивних позах на порозi, а посерединi стояв Миколка-метелик, припавши на одне колiно. Коли я вийшла, вiн схопився i…

I поцiлував менi руку. Як у кiно!

Потiм ми знову стрибали, як оленi.

I Миколка був дуже веселий.

I я була дуже весела.

I весь свiт довкола нас веселився. I летiв нам назустрiч, як рожева повiтряна кулька.

…А наступного дня Миколка-метелик поїхав зi своєю мамою туди, де вiн мешкав. Бiльше я його нiколи не бачила…

- Ну ось, з тобою вже можна поспiлкуватися!

Я стрепенулася. Вечiр. Кухня. Газета на столi передi мною…

А дiвчисько з подертими колiнами знову сидить на моєму пiдвiконнi!

- А ти знаєш, що сталося з твоїми друзями?

- Нi, - вiдповiла я. - Нашi шляхи давно розiйшлися.

Я ж переїхала з мiста мого дитинства дуже давно.

- А я знаю! - сказала дiвчинка. - Олька тепер лiкар,

кандидат наук. Сашко - льотчик. Язиката Кука - директор

меблевого комбiнату, а Миколка-метелик - кiнорежисер! Ось так!

А ще, я впевнена, вони також згадують тебе. I дуже хочуть зустрiтися.

Та, певно, ви зараз i не впiзнаєте одне одного…