Ірен Роздобудько - Гра в пацьорки

- А ще, - продовжувала вона, - ти сказала моїй бабусi, що на розi роздають безплатнi помаранчi, вона пiшла туди з двома кошиками…

Ти хвалилася, що у тебе в ваннiй живе справжнiй дельфiн, якого ти ще маленьким привезла в слоїку з моря. Покажи його нам! А ще ти брешеш, що була в Африцi, i що пишеш вiршi! Дай нам цi вiршi - ми їх почитаємо! А куди ти вчора ходила з батьками, ще й бант начепила? А хто приходив до вас в гостi? Розповiдай усе, суд чекає. А потiм буде вирок.

Моя подруга Олька перелякано мовчала, опустивши очi, вона, вiдверто кажучи, боялася Язикатої Куки.

- Щось менi ця гра не подобається, - сказав Сашко. - Пiду до Вовки, ми вчора з ним конструктор недозбирали…

- Як? А вирок? - вигукнула Кука. - Невже вам не цiкаво?!

Але Сашка вже i близько не було. I я теж пiшла додому. Тiльки Олька, загiпнотизована Кукою, залишилася сидiти на лавi.

А я довго-довго стояла на темних сходах нашого пiд'їзду i чомусь дуже хотiлося плакати…

Я зрозумiла: суд - дуже погана гра, особливо коли в неї грає Язиката Кука…

- Скоро буде таке, що в магазинах усе буде безкоштовно, - розповiдала сусiдка, що сидiла перед нашим будинком на лавi. - Про це написано в газетi. I ви, малеча, коли повиростаєте, будете жити, як у Бога за пазухою.

Ми перезирнулися. Цiкаво, подумала я, як ТАМ живеться, мабуть, тепло i м'яко, як, наприклад, пiд крилом у курки. А чи буде там морозиво? А ще мене хвилювало: чи зможу я висидiти за тою пазухою багато рокiв? I що я ТАМ робитиму?…

- Тобто, можна буде заходити до магазину i брати все що завгодно? I грошi не платити? - уточнила Язиката Кука.

- Звiсно! - пiдтвердила сусiдка.

Ми вiдiйшли вiд неї i почали обговорювати, хто чого набере в магазинi.

Олька вирiшила взяти стiльки ляльок, скiльки зможе нести в обох руках, Сашко, звiсно, хотiв набрати конструкторiв i моделi лiтакiв. Поки я думала над своїми бажаннями, що краще: велосипед, лижi чи бадмiнтон, Язиката Кука сказала:

- А я понабираю меблiв! Знаєте, якi зараз моднi? Полiрованi! Позавчора батьки принесли з магазину такий стiл. Щоправда, вони за нього заплатили та ще й в черзi вистояли. Вiн розсувний. Такий великий!

У нас вдома ще не було полiрованих меблiв i менi страшенно закортiло подивитися на той стiл. Я не дуже любила бувати в квартирi Куки, помiчала, що її мама не схвально ставиться до гостей i завжди ходить за нами з ганчiркою: робить вигляд, що витирає за нами слiди чи змахує пил, який ми нiбито здiймаємо. Але якось пiсля школи ми йшли разом з Кукою, i вона сама запропонувала зайти до неї.

Очевидно, їй також кортiло похвалитися перед кимось новим полiрованим столом.

- А мама вдома? - обережно уточнила я.

- Нi, вона зараз на роботi. Буде пiзно ввечерi, - заспокоювала мене Кука. I ми пiшли до її пiд'їзду.

Стiл i справдi був розкiшний.

Ми розiклали два його «крила», i вiн зайняв пiвкiмнати!

- Ого! - сказала я. - Та це ж каток!

- Справдi! - зрадiла Кука. - Можна на ковзанах кататися!

- А у тебе є ковзани? - загорiлася я цiєю iдеєю.

- Ковзани, мабуть, зiпсують лак… - промовила Кука i нiжно рукавом протерла полiровану поверхню. Вона заблищала ще дужче.

- Тодi можна i без ковзанiв, - заспокоїла я. - Бачила коли-небудь балет на льоду?

- Тiльки по телевiзору.

- То я тобi зараз покажу! - сказала я, скинула взуття i залiзла на стiл.

Язиката Кука iз захватом спостерiгала, як я виробляю неймовiрнi пiруети. Я намагалася копiювати рухи фiгуристок, яких бачила по телевiзору: крутилася, немов дзиґа, робила кульбiти в повiтрi i плавно приземлялася на одну ногу, пурхала «ластiвкою» вiн одного краю столу до iншого…

Кульмiнацiя цього дiйства настала досить скоро. Все сталося водночас: на порозi кiмнати з'явилася мама Язикатої Куки в ту саму мить, як обидва «крила» столу з гуркотом вiдвалилися. А я з жахом завмерла посерединi, немов статуя. Мама Куки зацiпенiла на порозi. Здається, вона втратила дар мови.

Скориставшись цим, я тихо злiзла з уламкiв, взулася i повiльно попрямувала до дверей. А коли опинилася за ними, - несамовито побiгла сходами. Менi здавалося, що як тiльки мама Куки отямиться, полетить за мною вслiд, як чорна грозова хмара.

Вона i справдi з'явилася у нашiй квартирi, але ввечерi. Я залiзла пiд ковдру i вдала, що сплю. Батьки i бабуся довго про щось говорили з нею на кухнi.

Уранцi насуплена бабуся сказала менi, що за стiл довелося заплатити чималi грошi…

Швидше б усе в магазинах було безкоштовно, думала я, стоячи в кутку. Адже сусiдка, яка говорила про це, була людиною дорослою. А нас вчили вiрити дорослим.