Ірен Роздобудько - Гра в пацьорки

Ми знайшли мертву пташку. Ну не зовсiм мертву: вона впала з даху i ще трохи дихала, розтуляючи жовтий дзьобик. Сашко винiс їй хлiба. Я бачила, як пташки годують своїх дiтей з дзьоба i, пожувавши хлiб, спробувала зробити так само. Але пташка не їла.

Я тримала в руцi маленьке пташине тiльце до останньої хвилини.

- Усе, не дихає… - сказала Олька.

- Вiднесемо її моїй кiшцi, - запропонувала Кука.

- Нi, ми її поховаємо, - сказала я.

За нашим будинком був цiлий пташиний цвинтар. Там в охайних ямках лежав старий голуб Пiффi, троє безiменних горобцiв i папуга Кеша. Над кожною ямкою стояв хрестик i лежав букетик квiтiв. Iнодi ми запалювали над пташками свiчки.

Ми поклали пташку в коробочку, накрили її клаптиком бiлого мережива, вирили ямку й вистелили її листям…

А потiм зверху натрусили крихт, щоби пташки прилiтали, клювали їх i згадували своїх родичiв…

Цiна дешевої слави

Щовечора пiд моїм балконом збиралися дiти з усiєї околицi. Чому? А тому, що з певного часу я зажила слави щедрої людини! I я нею дуже пишалася.

Досягти цього виявилося дуже просто: рiвно о шостiй годинi вечора я, немов королева, з'являлася на балконi й починала кидати вниз свої iграшки та рiзнi цiкавi дрiбницi: пляшечки з-пiд одеколону, маминi гребiнцi та використанi тюбики помади, батьковi запальнички, пластмасовi буси та цукерки.

Пiдданi мого королiвства ласо простягали руки, вмить розхоплювали усе це добро i кричали: «Ще! Ще! Ще!»

Спочатку рукою доброго сiяча я викидала все, чим вже давно награлася, i легка слава тiшила мене. Я навiть почала ретельно готуватися до цього вечiрнього ритуалу: вбиралася в мамину срiблясту сукню, розплiтала коси й одягала на голову саморобну корону.

Дiти внизу завмирали вiд захвату.

Два тижнi я протрималася на старих «релiквiях». Але слава зростала, чутки про мене ширилися по всьому району й пiд мiй балкон приходило все бiльше i бiльше народу. Внизу опинилося мамине китайське вiяло, бабусин ридикюльчик, гаптований бiсером, який я так любила…

Одного вечора у велелюдному натовпi пiд балконом я побачила зовсiм дорослих дiвчат-старшокласниць i нашого двiрника дядька Василя…

Довелося розбити скарбничку та викинути свої заощадження на велосипед.

Незабаром у мене нiчого не лишилося. Уже зранку я схвильовано мiркувала - що робити ввечерi? За годину до призначеного часу пiд будинком почав збиратися натовп. Люди сидiли на газонi, гомонiли, нетерпляче поглядаючи вгору.

- Що тут вiдбувається? - запитав перехожий.

- Та тут якась божевiльна жбурляє з балкона речi та грошi, - почула я вiдповiдь i з-за фiранки побачила, що перехожий зупинився i приєднався до решти.

Мене охопив великий сором: я ж вважала себе королевою!

Шоста година невблаганно наближалася. Я притискала до грудей свою останню релiквiю - «срiбний камiнець», який знайшла на будiвництвi минулого лiта, й вирiшила, що це послання марсiан.

Я бачила як люди поволi пiдтягуються ближче. I ось вже десятки (а менi здавалося мiльйони) рук потяглися угору.

- Дай карбованця! - кричав дядько Василь.

- Кинь помаду! - кричали старшокласницi.

- А менi ножик!

- Хочу ляльку!

- Кидай все!!! - ревiв натовп.

Тодi я стрiмголов кинулася до ванної кiмнати, набрала повне вiдро води… I вiдчайдушно вихлюпнула її в середину цього стихiйного лиха. А потiм залiзла пiд лiжко i мiцно заплющила очi.

Юрба внизу ще довго ображено гомонiла, хтось пропонував викликати мiлiцiю. Але згодом усi розiйшлися i бiльше нiколи не приходили.

А я до пiзнього вечора лежала пiд лiжком i думала, що слава iнодi обертається тяжким i непотрiбним тягарем. Особливо тодi, коли вона легко дається…

Щоранку мама давала менi двадцять копiйок. Десять коштувала склянка молока i десять - булочка, яку я купувала в шкiльному буфетi.

Я купувала лише булочку, бо молока не любила. А в недiлю ми збиралися на подвiр'ї i на заощадженi грошi купували собi морозиво та смажене насiння.

- Що за життя? - якось сказала Кука. - Коли вже можна буде дозволяти собi щось бiльше? Наприклад, купити апельсинiв.

- Хiба батьки не купують тобi апельсини? - одночасно запитали її близнюки.

- Купують, але ж це нецiкаво! - вiдказала Кука. - Цiкаво заробляти самому!

- Що ж ти вмiєш робити? - запитав Сашко.

- Так… - сумно погодилась Кука. - Поки що нiчого. Але ось виросту…

Цi розмови велися щодня. Аж поки…

Аж поки менi знадобилося негайно подзвонити по телефону-автомату. Тодi треба було вкинути до щiлинки вуличного апарата двi копiйки.