Ірен Роздобудько - Гра в пацьорки

Ми не порозумiлися з першого ж дня! По-перше, через iм'я, адже я назвала вiолончель панi Страус, а їй це не сподобалося.

Адже панi Страус одразу ж боляче смикнула мене за волосся, яке заплуталось у струнах. А менi це теж не сподобалося, бо бабуся одразу ж заплела моє волосся в тугу косу, а я не любила ходити з косами! По-друге, мене записали до музичної школи, це було недалеко, але всi дiти знущалися з мене, коли я виносила панi Страус з пiд'їзду. I менi доводилось бiгти до школи короткими перебiжками - вiд пiд'їзду до пiд'їзду. А, по-третє, менi зовсiм, анi крапельки не хотiлося грати! Але, хоч як це дивно, вчителька музики теж не хотiла мене вчити!

Вона була огрядною i повiльною, як кiшка, що лежить на сонцi. I завжди хотiла їсти. Коли я приходила на заняття, вона посилала мене за булочкою в сусiднiй магазин. Я йшла так повiльно, що часу на навчання eже не залишалося.

Через мiсяць батьки, бабусi i дiдусь зiбралися на домашнiй концерт.

Вони сiли на диван, а навпроти поставили стiлець - для нас з панi Страус.

- Ну що, мала,- весело сказав дiдусь. - Ти вже вивчила «Полiт джмеля»?

- А полонез Огiнського? - запитала бабуся.

- Ну що ви, мамо, полонез грають на пiанiно! - сказала мама.

- Ну от навчиться грати на вiолончелi, купимо й пiанiно! - впевнено сказала бабуся.

Вiд такої перспективи тiлом побiгли неприємнi холоднi мурахи.

Я сiла на стiлець i взяла панi Страус.

- Нота «до» - оголосила перший номер програми.

Провела смичком по струнi. Бабусi витерли очi носовичками i налаштувалися слухати далi.

- Нота «ре»! - оголосила я. I повторила рух смичком.

Коли я дiйшла до останньої ноти в «концертному залi» почулися обуренi голоси.

- А чого тебе ще навчили? - пiдозрiло запитав дiдусь.

- Ну… Що… що французька булочка смачнiша за крендель… - сказала я i розплакалась.

Панi Страус вперше не стала знущатися надi мною, в нiй тоненько забринiла найнiжнiша нота «ля»…

- Не буде з неї музиканта… - тяжко зiтхнув тато. - Iди, доню, погуляй. А ми поки вирiшимо, що з цим (вiн кивнув на панi Страус) робити.

Я побiгла на вулицю. Я була така щаслива. Я була вiльна!

…А панi Страус дiсталася… дiдусевi. Виявилося, що з самого дитинства вiн мрiяв грати на вiолончелi. Вiн купив товсту книжку - «Самовчитель» i вечорами сидiв i вчився грати. А одного вечора ми всi прийшли в гостi до бабусi з дiдусем. Ми сiли на диван, а дiдусь - на стiлець навпроти i майстерно зiграв «Полiт джмеля». Ми щиро аплодували йому!

Панi Страус була цiлком задоволена.

До сусiдки, бабусi Вiри з другого поверху, приїхав якийсь хлопчик!

Звiстка про це негайно облетiла все подвiр'я. Хлопчик приїхав з мамою пiзно ввечерi, а наступного ранку ми - я, Олька, Сашко та Язиката Кука нетерпляче чекали на його перший вихiд у наш двiр.

Адже новенький хлопчик - це справжня подiя!

Нарештi вiн з'явився… Ми ледь не впали зi спинки дерев'яної лави, на якiй вмостилися, мов пташки на дротi. На хлопчиковi були чорнi шорти, бiла сорочка, а пiд комiрцем - о, диво! - чорний оксамитовий метелик!

Хлопчик вийшов, помiтив нас i почав прогулюватися подвiр'ям туди-сюди, кидаючи на нас погляди. Ми крутили головами услiд його пересуванням i гордовито мовчали.

- А ви пили коли-небудь мурашиний сiк? - раптом звернувся до всiх нас хлопчик з метеликом.

- Як це? Нi! Нiколи! - одностайно вигукнули ми.

Наступної митi Миколка-метелик вже вчив нас, як треба видобувати й пити мурашиний сiк.

Спочатку треба очистити стебельце трави вiд листя i пилюки. Потiм це стебельце встромити в мурашник i потримати там кiлька хвилин. На цьому стебельцi мурашки i залишають свiй сiк!

Був теплий весняний недiльний ранок. Ми обережно схилилися над мурашником i облизували смачнi кислуватi соломинки, об'єднанi спiльною таємницею добування мурашиного соку.

Менi навiть здалося, що вiд цього я сама скоро перетворюся на мурашку i тодi менi не доведеться ходити до першого класу!

Миколка-метелик швидко влився у нашу веселу компанiю. Уп'ятьох - я, близнюки, Кука та Миколка - грали «в оленiв» (тобто, переплiтаючи руки, ми мчали з одного кiнця двору у другий, зображаючи стадо), в «фашистiв i партизан» (я та Олька були смiливими партизанами, а Кука з хлопцями вдавали ворогiв), розiгрували в ролях фiльм, який тодi вперше йшов по телевiзору - «Адьютант його високостi».

Коли я поверталася зi школи, то навмисно голосно спiвала в пiд'їздi, знаючи, що з того боку своїх дверей вже чергує Миколка-метелик i чекає на цей сигнал, щоб вийти на подвiр'я.

I тодi ми грали «в оленiв» тiльки удвох. Iнодi ми разом сидiли на темних сходах - ховалися вiд близнюкiв та Куки, а бабуся Вiра запрошувала нас пити чай з варенням i пирiжками.