Ірен Роздобудько - Гра в пацьорки

Саме двох у мене не знайшлося - тiльки по однiй.

Я озирнулася i побачила, що до автомата наближається якийсь дядечко з портфелем у руках.

- Вибачте, - попросила я. - Чи не помiняєте менi цi копiйки - на двi разом?

- Звiсно, дiвчинко!

Вiн понишпорив по кишенях, витяг звiдти дрiбнi грошi i поклав менi на долоню двi копiйки. Я простягнула йому свої мiдяки. Але вiн тiльки лагiдно усмiхнувся:

- Не треба! Це дрiбницi!

От якi добрi люди бувають на свiтi, подумала я. I вирiшила перевiрити: чи всi люди такi добрi до дiтей?

Якраз назустрiч йшла жiнка в квiтчастiй сукнi.

- Вибачте, - звернулася до неї. - Менi необхiдно розмiняти цi двi копiйки - по однiй. Будь ласка.

Я була чемна i ввiчлива.

Жiнка дала менi двi копiйки i не забрала тi, що я їй запропонувала.

- Дрiбницi! - так само зауважила вона i попрямувала далi.

Наступнi десять випадкових перехожих вчинили так само!!!

Увечерi у дворi я зiбрала «вiйськову раду». Розповiла про свої несподiванi здобутки. А ще про те, що сама змогла купити собi цукерку «Гуллiвер»!

Кука ледь не луснула вiд заздрощiв, що ця гарна iдея не спала на думку їй! I вона одразу взяла командування на себе. Ми розробили план…

Увечерi наступного дня «заробiтчани» вийшли на вулицю. Кожен з нас мав у кишенi по кiлька копiйок.

- Ти - сюди. Ти - туди! - командувала Кука, вказуючи на прилеглi до нашого подвiр'я вулицi.

Добрi люди якраз в цей час поверталися з роботи, поспiшали додому, швиденько «розмiнювали» нам копiйки i, звiсно, нiхто з них не забирав свою «здачу».

Це була весела розвага!

За якусь годину моя кишеня вже добряче вiдвисла вiд напханих в неї дрiбних монет. Так само було з моїми друзями.

Втомленi i щасливi ми зiбралися у дворi i порахували свої скарби. А потiм пiшли до кондитерської! I чого тiльки не набрали - тiстечка, цукерки, бублики та кiлька пляшок ситро «Буратiно».

- Ти чого не їси? - запитала мене за вечерею бабуся.

- Хочу трохи схуднути! - поважно пояснила я, лускаючись вiд солодощiв.

Наступного дня iсторiя з розмiном двох копiйок повторилася. Цього разу ми купили кiлька оселедцiв i банку консервованих огiркiв. А наступного дня - бляшанки з «бичками в томатному соусi». Їсти на свiжому повiтрi у дворi було так весело! До того ж це була та сама «некорисна» для дитячого шлунку їжа, яку не давали вдома.

Ми вже почали будувати райдужнi плани щодо купiвлi вудок або сiтки для гри в волейбол, коли все скiнчилось.

Одного вечора ми, як завжди, розбрелися по бiчних вуличках.

- Чи не буде, дядечку, у вас розмiняти двi копiйки? - ввiчливо звернулася я до першого зустрiчного.

- А- а-а! - раптом закричав вiн i мiцно схопив мене за руку. - Та у вас тут цiла банда! Бешкетники! Волоцюги! Я вже другий тиждень розмiнюю вам грошi!

З iнших вулиць на перехрестя перехожi тягли моїх друзiв - Ольку, Сашка та Язикату Куку. Вони вiдчайдушно пручалися.

- Треба вiдвести їх до батькiв! - репетувала тiтонька у квiтчастiй сукнi, яку Кука намагалася вкусити за палець - Краще до директора школи! - тримаючи Сашка за вухо, казав молодик з портфелем.

- До дитячої кiмнати мiлiцiї!!! - запропонував свiй варiант розправи дiдусь, тримаючи Ольчину руку.

- Хто вас цього навчив?! - запитав мiй «поневолювач».

- А, може, ними керує якийсь дорослий злодiй? - з острахом запитала тiтонька в квiтчастiй сукнi.

- До мiлiцiї! До мiлiцiї! - не вгавав дiдусь.

Жоден варiант розправи нас, звiсно, не влаштовував.

- Не треба в мiлiцiю, - сказала, рюмсаючи Язиката Кука. - То ми… гралися…

- Що ж це за iгри такi? - обурився «мiй» дядечко.

- Ми… ми… - казала Кука, - Ми… робили… бiз…нес…

Люди здивовано замовкли.

- Ага… - нарештi сказав молодик з портфелем. - Примножували початковий капiтал? Ви що Маркса начиталися?

- Ми не з Марса, - сказала я. - Ми тут живемо. Ми бiльше не бу-у-удемо…

- Ну якщо ви не з Марса, - раптом розсмiявся молодик i вiдпустив Сашкове вухо. - I якщо бiльше не будете дурити людей, на перший раз варто вас вибачити. Але начувайтесь!

Нас вiдпустили, i ми стрiмголов помчали у свiй двiр.

- Це ж треба, - почула я навздогiн. - Горе-бiзнесмени!!!

- Цiкаво, - мiркувала Язиката Кука увечерi наступного дня, - Невже тiльки на Марсi можна примножити початковий капiтал?…

Але вiдповiдi на це запитання ми так i не знайшли…

Улiтку мене вiдправляли на вiдпочинок до дитячого табору. Перед тим ми зiбралися у дворi.

Отже, ми з Олькою понуро сидiли на лавi.

- Коли ти їдеш? - запитала вона.

- Завтра, - вiдповiла я.

- Будеш там сама як доросла… - раптом сказала Олька.