Павло Шевченко - Волоцюги

Гарне українське слово “Домовина”…

Зграйка волохатих горобців, заливаючись своїм пташиним сміхом, весело коментувала вранішні збори столичного гостя. Гула ґуля на голові, під очима набубнявіли мішки. Щось-таки було цієї ночі, з кимось він розмовляв…

З Тамарою-Лускунчиком - так, вона приходила до його нічного лігвища. Може, не втримався і… Зі штанів відповіло налите двотижневим стриманням: ні, лопух… Що ж тоді цієї ночі сталося?

У підсвідомості пульсувало лише одне слово: “домовина”. Усе інше розвіяв уранішній вітерець…

Двохсотий “Ленд Краузер” не врізався в “камаз” прямо-таки (криво-таки!) дивним чином.

Коли ж не прибріхувати - завдяки відразу трьом активованим системам контролю руху, ребристій дорозі, що встигла підсохнути на пекучому степовому бистрокрилі, а також обідній перерві в індуктивно-дедуктивних вправах. Інколи справді краще жувати… - І куди мене несе! - видихнув гіркий спалах тваринного страху Антон і вкотре зафіксував кнопку внутрішньої безпеки. Водій грузовика, що раптово, мов укопаний, завмер посередині дороги (“Midlle of the road!”), на сліпому повороті також заціпенів за кермом. А цьому чого переживати, - за старе відро, що метлялося ззаду?

Щоразу, коли вибирався з таких форс-мажорів, ще довго не залишало й інше “собаче” відчуття. “Я десь це бачив”, deja vu… Підсвідоме сканує досвід минулого (чи май бутнього?), свої переселенські подорожі, вперто розставляє вздовж Дороги попереджувальні знаки?

Ось такі, як тут, на розбитому шляху районного значення. Через кожні півкілометра - два-три іржавих вказівники-трикутники - “Яма!”. Нікому не потрібен, проте найбільш поширений “жіночий”* символ-нагадування на дорогах української глибинки. Дуже схожий обрисами на арабську горбату в’язь і перевернуте мусульманське “Є”, знак Всевишнього.

Ямангеліє - недобра звістка!

За темнозеленим тонованим склом пропливали поля зматернілої пшениці, молочної кукурудзи, пелехатих, закоханих у себе соняш ників-парубків. Їх усміхнені, по-дівочому вбрані голівки з відвертою товарною пропозицією купалися в жовто-гарячому сонячному морі. Високо в небі самотньо кружляв п’янкими потоками степовий дельтапланерист-шуліка… “Дивись, хтось-таки ще сіє, доглядає на цих безлюдних чорноземах”, - з вдячністю за вірність споконвічному подумав Антон. І вперся бампером у колону новеньких комбайнів “Джон Дір”. Вони прямували до пшеничного поля, яке з усіх боків оточила купа іншої заморської техніки. Між нею снували, піднімаючи куряву, круті позашляховики.

___________________

*Споконвіку і у дохристиянських, так і постхристиянських віруваннях трикутник символізує монограму жіночого божества, жіночого начала у трьох вимірах: дівчина, мати, мудра старість. У Древньому Єгипті трикутник - це ієрогліф, що означав “жінка”, у грецькому алфавіті - “мати-дельта”, у древньоіндійській, зокрема тантричній традиції, - богиня Калі-янтра або Йоні-янтра. За однією з основних версій шестикінцева зірка Давида також складається з двох трикутників, накладених один на одного - символів жіночого й чоловічого начал. Колись трикутник був таким же предметом поклоніння і шанування, як і хрест у християнстві. Індуїсти, до речі, також не проти добрих доріг і безпечної їзди: Яма в них - бог підземного царства смерті, - авт.

Геть по-столичному виряджена пані шалено матюкалася в портативний радіотелефон, нервово розмахувала руками, навертаючи комбайнів-жуків до ближніх загінок.

- Приїдуть навесні, наобіцяють нам за паї золоті гори - одну гривню із сотки, - ото й усе, - згадав Антон сумні розповіді сусідок за маминим столом. - Своя техніка, свої люди, свої автоматчики - місцева міліція. На кращих землях швиденько посіють, ще швидше - зберуть, навіть на тік не завозиться. З поля - до портів Одеси. Солому - вогню і мишам. Украсти навіть не можна…

Чому мудрі, вправні сільські люди, які виросли на цих чорноземах, укотре виявилися такими наївними, беззахисними, не конкурентноспроможними перед цунамі на “Джон Дірах”?

Збай дужіли заради самовиживання, втомилися на дні своєї переобтяженої негативом долі, спопелив їх віковічний біль втрат? “Немає на світі справедливості. Є лише насилля”…

Колись московська цариця Катерина ІІ саме тут, між Дніпром-Синюхою, на анексованих землях вільних запорізьких козаків, насадила указами й багнетами таку собі санітарну резервацію - Новосербію. З усіх усюд, як круки, зліталися на козацькі могили збанкрутілі волоцюги - поміщики, генерали, сановники, латифундисти, колоністи з Росії, Польщі, Прусії, Австрії. “Вільними” степи стали для іноземних зайд, яким відразу безоплатно нарізали по 62 десятини землі, звільнили від податей, забезпечили дармовою робочою силою. Для кріпаків-українців Новосербія понад століття залишалася територією безпросвітного рабства, наруги, кривди і злиднів.