Павло Шевченко - Волоцюги

- Мабуть, справа справді не в тому, правдива віра чи ні, а в тому, кому вона служить, - спіткнувшись об екологію, якось непевно спробував підвести риску напівсонний радгоспний волвх. - Може, вистачить?

- Го-вори!.. “Ну, блін, я скажу!” - Як могли і вміли, - в Антона аж дух перехопило, - наперекір новим жрецям любили-кохалися, і були любимими, коханими, у їх домі лунав сміх і плач, вряди-годи жевріли вуглинки “християнського” щастя-нещастя. (Ну, тримайся!)… Любили спочатку діточок, сім’ю, життя, свій Рід, аж потім - Тебе, співчутливо пропускаючи мимо вух євангельське від Матвія: “Хто більше, як мене, любить батька чи матір, той Мене недостойний. І хто більш, як Мене, любить сина чи дочку, той Мене не достойний”. Бо жили не на спраглому п’ятачку Іудейської пустелі, серед гір чи печер, під релігійним гнітом ортодоксів-ревнителів, а на багатих, омитих дощами чорноземах, благословенній Тобою ж землі, у гармонії з божественною природою, вільним просторим степом, царством усякої “тварі по парі”.

- Я ж бачив, що добре воно було, - підтримало зверху-збоку-знизу…

Веремія несло далі.

- Вони ніколи не покидали своєї землі обітованої (чого це він про свою землю саме так?), бо на чорноземах коріння пускається глибоко. А ще божеством цих степів тисячоліттями була ЖінкаМати - символ життя і родючості. Жінка ще за п’ять тисячоліть(!) до твого народження зоріла тут мудрою Берегинею-Орантою, скарбником і продовжувачем роду - Богинею. Лише одного разу пересохло річище її енергії. Коли за наказом московських прокураторів на ці родючі землі опустився молох Голодомору. Навіть мон го ло-татарським ординцям вистачило терпцю не знищувати тих, хто годує їх армії. А тут - під корінь мільйони годувальників! “Если враг не здается, его уничтожают!”. Щось дуже схоже на Твоє, візантійськоапостольське: “Хто не зі Мною, той супротив Мене”…

- Це я ка-зав?..

Ех, сюди б ще професора Мартіна, пожалкував Антон, ми б на пару дали жару. “Не ка-зав”, - а де до-кази? Утім, ти диви - і йому не переливки… Усі лише переписують, просять, а хто хоча б раз поцікавився: як тобі там, Боже? Може, чимось допомогти?

- Розумієш, - збавила оберти горизонтальна двонога “копія оригіналу”, натягнувши ковдру до вух. - Я чого такий злий? У нас усе було і є, та душі так зледачіли, занечистилися і змаліли - вважай, до розмірів мишки-полівки, що ми навіть не розуміємо те, що маємо. На рідній землі славимо чужих святих, чужих мудреців. За що їм поклоняємося? За те, що вони дали нам чужу мудрість. А споживши те жебрацьке слово - славимо в молитвах-мантрах, неволю називаємо волею, зайдів - просвітителями. І лише зачепи - передусім від своїх почуєш: ах, ти ж фашист-націоналіст-антисеміт паганий!

- Ну, тут я “пас”, - небесна музика раптово стихла разом з останніми промінчиками світла. - “Пас”…

- Прости їх, - кинув навздогін дивному Слову Веремій. - Позаяк жаліли тебе - за муки, дуже жаліли і співчували, а просили не так вже й багато - легку смерть. І ти змилостивився, дозволив нелітургійним душам покинути зморене, калічне тіло. Зрубав сухе дерево…

Немає більше матері, як і більшості її сусідоккумів.

А я, бачиш, зустрічався з ними на Маковея, під розлогим горіхом біля літньої кухні, розповідав про острів в океані й Цунамі, а вони - про радгоспне життя.

Мені дуже хотілося зустрітися.

Я пам’ятаю - вони могли б саме так розказувати й саме про таке розпитувати.

Коли б я з ними зустрівся… “Як там невісточка, онуки?”. “Коли приїдете в гості разом?”. “Скоро копатимемо картоплю”. “Незабаром вмирати…”. Діти, робота, смерть - промінці, що зв’язували їх з минулим і майбутнім.

Прості Слова: хто, що, де, коли…

Мати ніколи не розказувала про себе синам більше, ніж дорослі чоловіки могли зрозуміти. А вони не розпитували.

Про ту ж давню сімейну таємницю появи сестри Валі, голодомори, війни, затяжну боротьбу з Фроською за батька… Ніколи не очікувала вдячності. А вони не дякували. Не жалілася на свою жіночу “курвонімецьку” материнську долю, намагаючись з останнього під три- мати видимість нормальної (як у всіх) сім’ї. Виростуть - “самі поймуть”.

Якось силкувалися всі разом згадати, коли ж у неї день народження? Марно. Вони й самі ще за життя не пам’ятали: старий стиль, новий, - “а десь після Спаса”. Так-то воно так, але ж що на надмогильниках писати? Дата смерті відома, а день народження?

Згадалося: материна сусідка - тітка Марія - вмирала двічі.

Уперше - сніжної зими, коли якось присіла в хаті біля вікна - та й закоцюбла. Їхати за лікарем - нікому, дорогу замело, своє за віком ніби віджила, - поклали до домовини. А на третій день узялись виносити - хтось із сусідок необачно зачепив порожнє відро з-під помий. Марія тихенько так підводиться (свят-свят!), злазить додолу й заходилася підмітати віником хату. Каже, забула прибрати землю.