Павло Шевченко - Волоцюги

- Та сідайте вже - у ногах правди немає…

Діватися було нікуди, жіночка акуратно витерла об придорожну траву, - ніби перед входом до церкви, зашкарублі брежнєвські “руминки”, і з острахом вмостилася на краєчок розкішної “свині”.

- А в мене сина вбило, - промовила вона, щойно авто рушило, ніби вибачаючись, як герой оповіді Чехова, за свою невідповідність.

Господи, що за дорога: то сам ледь розминувся з “камазом”, то покійник Карпо привидівся (свят-свят!)…

- Поліз на опору - за другою лісопосадкою - електричні дроти знімати, у нас усі хлопчаки на селі цим промишляють, - жіночка не могла стримати своє. - А тут РЕС ток включив! Так моєму Микольці… обидві руки… спалило! Слава тобі, Господи, не мучився довго - вчора поховали…

- От горе, - співчутливо глянув на бідну матір Антон. - А чого ж його понесло на того стовпа?

- Так потім на металолом здають!

- Стовпа? - не второпав Антон.

- Та ні - дроти, люміній, щоб він згорів, за нього прийомщик у районі такі гроші дає!

- А навіщо ж синові гроші?

- Я й сама не знаю, - жіночка змахнула рукавом сльозу. - Казав, що хоче назбирати на той, як його, по телевізору показують - переносний телехвон! Усе відмовляла - навіщо він тобі, сину! А він своє - з Богом, каже, буду балакати. Ой лишенько… “Плюнути б на все й вернутися сюди, на рідну землю”, - подумав Антон. Продати дім під Києвом, усе - в “Ленд Краузер” з “Тойотою Камрі”.

Хати й земля тут - дармові. За материну, - під шифером, із сараєм, літньою кухнею, курятником, тридцятьма сотками городу й великим, ще не зовсім старим садом нещодавно давали 500 гривень!

Німці у війну лягали трупом, вивозили цей безцінний чорнозем ешелонами аж у Європу, а тут - менше якихось 100 доларів, один волохатий папірець!

Нічого! Першим ділом побудую дорогу, церкву, приведу в порядок кладовище…

Благими намірами дорога до пекла вимощена.

Хвалений японський позашляховик на повному ходу впіймав якусь гостру костиляку, схожу на протитанкового міні-їжака, і переднє колесо аж задиміло.

Щось подібне також було (deja vu!) далекої помаранчевої зими під Донецьком. Лихий поплутав: керівник провладного медіа-холдингу написав раптову заяву про звільнення (“не-на-вид-жу!”), сів у власне авто й за свої поїхав на війну! Прямо якийсь козак Гонта: 14-м номером, у складі агітаційного “Автопоїзда дружби”, розколотим Півднем і Сходом країни, з температурою під 39. В Одесі їх перепинив натовп екзальтованих віруючих бабусь московського патріархату. Матюки, прокльони (анафема!), пляшки з-під “Кока-коли”, яйця, страшні “поминальні” записки, що летіли у відчинені вікна і привітні “морди” зморених дорогою щойноявлених автопроповідників. Масовка з фільму Мела Гібсона “Страсті Христові”: храм, юрба, батюшка-первосвященик зі знаменням у лівій і піднятим угору середнім перстом правої: “Fuck you!”. Господи, прости, бо не відають…

А під агресивною шахтарською столицею вже з автоюрби бритоголових хлопчаків, що взяли “поїзд дружби” в щільний коридор-супровід, полетіли під колеса їжаки. Морозна ніч, у передніх колесах по два-три зігнутих загострених цвяхи (намертво, по-пролетарськи незграбно зварені навхрест на промислових установках), сльози переляканої до смерті світської киянки з “Skoda-Fabio”. Усю дорогу на боковому склі її авта висіла мирна грайлива налипка-оголошення: “Привет! Ищу мужа!”. Знайшла…

Антон узявся ставити “запаску”. Жіночка, трохи посидівши в салоні, уклінно подякувала за поміч, навернула до ґрунтовки понад посадкою і зникла в полях.

Коли перековане авто знову рвонуло у дорогу, Антон випадково кинув погляд на підставку мобільного телефону поряд з плазмовим дисплеєм супутникового навігатора. Титанової “Nokia” останньої моделі як не було…

Ну, і хай! Син уже розмовляє з Богом, можливо, поговорить і мати. Є ж такий вид сучасного телефонного сервісу - електронний лист Творцеві Небесному. Десь читав, що відома ізраїльська компанія “Бузок”, отримавши подібне віртуальне послання, за помірну плату навіть вкладає його до єврейської святині - Стіни Плачу…

Якщо ця історія насправді мала місце. Якщо в цих степах нарешті налагодять надійний мобільний зв’язок. Якщо жіночка десь віднайде (а де?) зарядний пристрій до “Nokiа” останньої моделі з титановим корпусом… І чого вона не сказала, що їй треба?

“Як називалася горілчана фірма, реклама якої загубилася перед мостом Карпа в цих безгрошових самогонних степах?”.

Антон натиснув клавішу “круїз-контролю”, і стрілка спідометра завмерла на позначці 100 км/год. Нарешті вибрався на шосе (соше? сошу? сосе?). Під шинами противно захлюпотіла розплавлена на сонці смердюча смола. Разом з нею з-під коліс на зустрічні авто й під днище “Краузера” зі страшним свистом обрушився дрібний відсів-шрапнель. Треба ж було так “зекономити”! Утім, кажуть, розробники цього варварського методу покриття укра їнських доріг колись отримали державну премію… “Іріда”, “Ісіда”, “Аїда”… Антон, усміхнувшись, згадав своє студентське “ноу-хау”: батярські словесні лічилки, які незбагненним чином вибудовувалися в голові на схожих звукових відчуттях.