Павло Шевченко - Волоцюги

Звідки воно взялося, оте матюкливе Слово, у здавалось би незлобивих хліборобських степах?

Принесли зайди чи, як каже начитаний дід Німенко, “сталося за Хвройдом”. Таке собі “вивільнення бажань”, підсвідомий протест проти утиску, насилля чужого аскетичного, “антиперелюбного”?

Грішу, грішу…

Власне, за радгоспними мірками й син дівчини-сироти та вітчима, старого есея-теслі, стельмаха, сокирника, що зглянувся над покриткою, - байстрюк! Не ображайся на ці Слова - “байстрюк”, “покритка”, ну, отака тут соковита енергетична “солов’їна” мова. До речі, яку Ти послав, разом з приниженням. Навіщо? Навіщо посилював їх земну нікчемність, похідність, прабатьківський гріх? Чи, навпаки, бив на сполох? Щоб через страждання привернути до прозріння, істинного саморозуміння єства жінки-матері? Що це: Божий присуд на безвихідь чи вказівка на всесильність і безмежність її вселенського Смислу? Такий собі ек сперимент з відточування генетичної майстерності виживання роду людського, який вона вимушена продовжувати. Пригодиться в тому, Великому Світі, де занечищеній душі радгоспної жінки уготована довга дорога через темряву до Світла?

Не Боже це діло діяти з певною прагматичною метою, дорікати недосконалістю. Не Боже це діло напучувати церковників до тотального знищення жіночого божества, інших богів і вірувань, фанатичної агітації і пропаганди за самого себе, єдиного. Чого добились? “Ще гіршими стали…”. І знаєш, чому Твоя ідол-ікона - зображення розпатланого чоловіка - висіла в покутті сільської хати?

Боюсь розчарувати твоїх ревни телів-жреців: скоріш задля порядку, мовляв, треба - “пожалуста”.

Очі бачили одне, душа відчувала інше: своє розуміння легального зв’язку з Вищою Небесною Силою, вічним Вогнем Добра, Краси, Любові, Життя. Бо духовні закони жили тут у серці, генетичній пам’яті. Вони не знали священні писання, церковні обряди, майже не ходили до церкви (інстинкт самозбереження та й куди ходити, у райцентрі - катма). Проте берегли душу в чистоті - земними добротою, спочуттям, милосердям, продовжували людський рід, прикрашали землю, працювали на ній до сьомого поту. Жили тими законами, що й предки, природа, у якій Ти розлився, втілився, - а тому, мабуть, за правильними законами. “Моральна підзвітність самому собі…”, - був Ти в хаті чи ні. Генетичний код, матриця, - розумієш, Христе-Боже?

А могли ж кинути того “неправедного” плуга, поголовно податися в ченці, схимники, приєднатися з торбами до твоїх любимих і немічних божих людей. Чи - як свого часу прокуратор Понтій Пілат, “умити руки”*, ми, мовляв, не причетні до далеких єврейських розборок і візантійських інтриг…

_____________________

* “Умити руки” - за древнім іудейським звичаєм “показати, що ти не винен у крові”. Саме так, омивши руки водою на площі перед народом, поступив римський прокуратор Понтій Пілат після розп’яття Христа (див. Євангеліє від св. Матвія), - авт.

У темряві зі старої яблуні, під якою розмістився холостяцький поміст Антона, зірвалося яблуко, і - свят-свят, зі всього маху влупило напівсонного волоцюгу прямо (криво!) в лоба. І це вже з кимось було… Тілом пробігла блискавиця нічного переляку, а потім якось ніби небеса “розверззглися”. У просвітках листя яблуні затанцювали тонкі грайливі промінчики (чи то якісь відблиски від сусіднього вуличного ліхтаря?). Розбуджена ними зграйка сонних горобців, що ночували в густій кроні, гамірливо шугонула куди очі не ба - чать.”Жив-жив..”.

- Ти хо-чеш ще каза-ти? - спитало зверхузбоку-знизу, звідки, - Антон уже й не торопав.

- Е-е…

- Го-вори… “Ой, про що ж це я недого-ворив!”, почав гарячково збиратися з роз-Христаними думками столичний боян. “Господи, я ж розмовляв з ним, захищав радгоспну Жінку - і воно мені було треба!”. Та далі - у голові закрутилося-завертілося, мов підключився до якогось інформаційного потоку, майже Цунамі. “Зараз я все скажу!”.

- Чому я, ні - ми, ні - я-ми маємо нести хрест відповідальність за “політично-кон’юнктурний” вибір нащадка найнятих свого часу норманів-Рюриковичів!? - бурхливий потік бранця української журналістики зовсім “криво” змів останні залишки переляку. - Ти знаєш, про кого йдеться - царя Володимира, хрещеника глибоко язичницької Київської Руси-України! Хотів як краще, вийшло як завжди! Хотів шапку з діамантами й царгородську царівну в дружини - символів влади від чужого Бога - Христа, а отримав владу чужинських візантійських церковників. Хотів ще міцніше об’єднати князівства - по смерті потужна імперія смиренно віддала чужому богові душу. Бо що сказали чужинці: не протився злу, кидай свого косацького меча, досить танців і співів, ти раб, нікчема, молися, спокутуй свою гріховність і знай: якби наш Бог спитав з тебе за “повною програмою” - було б ще гірше… З вільних русичів до греків-ченців і далі… З храму природи до церкви скорботи. Бач, що з того насилля вийшло: духовна й… екологічна катастрофи!