Павло Шевченко - Волоцюги

Боже Ісусе Христе, я також втрачаю Тебе…

Антон лежав горілиць на винесених з хати половицях у глибині старого саду й дивився на незвичне для міського жителя чорне небо. У малиннику хазяйновито метушилися тлусті їжаки. Від найменшого подиху вітру тихо падали перестиглі червиві сливи, гупали й котилися у спориш ранні антонівки. Під стріхою сарайчика пискляво вовтузилися у гнізді ластів’ята - другий за літо виводок.

Ще трохи - й усе остаточно замре в солодких снах про новий трудовий день.

У тьмяному світлі насупленого місяця біля воріт живоплоту промайнула якась тінь. Вона сторожко відчинила скрипучу хвіртку й, витягнувши вперед крила, примарливо направилась до його лігвища.

- Антоне, не лякайся, це я - Тамара, - прошепотіла з темряви нічна гостя. - Щойно приїхала до своїх, дай, думаю, зайду до сусіда…

Справді, вона - Тамарка-лускунчик, мила сусідська дівчинка, з якою колись ночами чистив чужі садки й лускав смачні черешневі кісточки. До кого ж це вона приїхала - кума Марія вмерла ще перед похоронами мами. Коли це було, а, бачиш, тягне - як і його до рідної хати. Матері, матері…

Антон напівлежачи запалив свічку й хотів було встати, та “мадам” перехопила:

- Ні-ні, відпочивай, я на хвилинку: побачу тебе - й усе…

Зрілі, ледь округлені подихом років форми, густе смолисте волосся, ті ж затуманені циганські очі з промінцями-бісиками. Модні джинси, грайливий топік з оголеним пупком і налитими пуп’янками ще не зовсім зів’ялих грудей. Дорогий мобільник на поясі, сучасний макіяж, уся в золотих ланцюжках. Оце так “охматдит”!

Антонові страшенно закортілося, щоб ця раптова зустріч з нічною зматернілою жінкою не була короткою. Коли підросли - як хотів її дівочого тіла в нічних хлопчачих полюціях! Дивно, але зараз це бажання не засмічувалося звичними в таких ситуаціях планами захвату аеродрому. Майже Тантра…

- Як поїхав до університету - я тобі листи писала, - заглянула в очі Тамара. - Отримував?

Чесно кажучи, з пам’ятю на такі дрібниці “сивої” давнини в Антона завжди було сутужно.

Проте він згадав: на першому курсі пошта справді приносила йому коротенькі листи зі зворушливими дівчачими сповідями в коханні. “Любила, люблю, мучусь, чекаю…”. Ні імені, ні зворотної адреси. Щоправда, за штемпелем можна було визначити загалом з якого краю, але ж загризли сесії, затягло студентське життя.

- Даруй, але мені навіть на думку не спадало, що це міг бути мій малий Лускунчик, - з якоюсь вдячністю і теплотою зізнався Антон. - Ти ж знаєш - у нас тоді були дивні правила: зі своїми дівчатами не водитися, своїх не чіпати. Тільки під вінець: своє, та й що люди скажуть! Берегли вас - на відміну від білоруських полонянок! Одначе, ви, красуні, любилися чи виходили заміж тільки за чужаків. Хоча б із сусіднього села, краще - з “города”. Аби не своє…

- А я так і не знайшла більше свого кохання, - видихнула-вистрелила Тамара й уже веселіше додала. - Мати казали - пороблено.

- Усі кажуть: “пороблено”, - а хто ж це конкретно робить? Назвіть, так би мовити, Автора Зла. Це що: сидить десь у болотах така собі Баба Яга й навертає на добрих людей чорну силу?

- Доля така, дівоча, - продовжувала своє нічна гостя. - Та й люди в нас різні. Виростеш у тіні нелюбові, серед матюків, сварок, гною, занехаяних чоловіків, які невміло нашвидкуруч трахають усе, що рухається в спідниці, - калікою по життю за - лишаєшся. Батько зранку до вечора: дивись, такасяка, у подолі не принеси! Простих слів, на яких тримається світ, - кохання до жінки почали соромитися. Відро з помиями в руки, мішок із силосом на плечі й - уперед! От ми, молоді, й тікали світ за очі з цього місця куди завгодно… Усе дивуюся, як це в радгоспі не було Повій, таких собі Жрицьмесників чоловічому началу…

- Ну, заміжні жінки, погодься, вже спуску не давали, сповна надолужували своє! А виконати функцію “месниці” - скочити в гречку, коли свій не справляється, - свята справа! Аби люди не знали. Може тому й “ввижалося”: сексу в нас немає, ви, жінки, лишні на цьому радгоспному святі життя, - іронічно опустив планку бесіди Антон, дивуючись співзвучності настроїв Тамари.

Коли і як вона до цього дійшла? Чим займається ця зневірена у визначеності, самотня, проте явно не зламана жінка, його колишній Лускунчик?

- Ну, от і все, Антоне, тобі завтра в дорогу, - раптово піднялася Тамара. - Значить, листи мої ти отримав…

Вона сказала так, ніби це відбулося вчора.

Господи, чому ж так разюче відрізняється вся природа, усе воїнство, що сотворив Ти в перші дні на небі й на землі, від основного Твоєго труда за образом Твоїм - долі української Радгоспної Жінки? Війни, голодомори, полони, допри, похорони. Соціальні експерименти жреців. Втрати, страх, тривога. Матюки. “А курва, а блядь, а матьперемать!”.