Марія Ряполова - Бурецвіт

— Гадаю, у труні, — сказав Бурецвіт і захлопнув нотатник.

— А труна ця де?

— Невідомо.

— М-да, справді, користі від таких відомостей небагато.

— Ну, тут ідеться про якийсь пагорб чи гору, — протягнув шукач, витріщаючись у вікно.

— Очі: блакитні, зелені, сірі…

— Зелені.

— Ага, — промовив Мереж і намалював закарлючку в журналі.

— А вона не посилала тебе до одного чоловіка… — звернулася я до шукача.

— Медлия? Так, треба буде до нього завітати, — зітхнув той.

— Певно, він нам усе й пояснить, — спробувала я додати оптимізму.

— Лірино, слухай результат: «Ви — романтично налаштована дівчина, якій потрібен зеленоокий щирий хлопець, із яким можна прогулятися під зорями». Ось.

— Ага, — озвалась я.

— Ну як, здивована?

— Авжеж.

Ми їхали здійснити третій крок. Він — однаковий для всіх шукачів. Треба пройти крізь Ворота Правди. Попри грізну їхню назву це не важко. Це може зробити будь-хто з живих. Цього не можуть зробити лише ті, хто вже втратив свою долю.

Після цієї маленької формальності шукач отримає чергове завдання.

Щоправда, ми трохи змінили стандартну програму. Ворота Правди розміщені поблизу невеличкого міста Місячне. Там проживає чаклунка на ім’я Ладаяра. Фахівець зі зняття проклять. Згідно з законом, чаклунки мають надавати безкоштовну допомогу випадково проклятим. Ми сподіваємося, що Ладаяра розчаклує Дивника. Тож заїдемо до Місячного і затримаємося там на день або кілька днів.

2

Ми дісталися Воріт на взятій напрокат машині ввечері того дня. Сонце вже сідало, ставало морозно. З неба посипав мокрий сніг.

Бурецвіт, як побачив Ворота, то весь якось аж змінився. Став геть серйозний і похмурий.

Ворота — то була просто незграбно побудована стара кам’яна арка за містом, при самій дорозі. Він стояв перед нею з відсутнім виразом обличчя. Я розуміла, що це була особлива мить, але щось вона вже надто затяглася. Я підійшла до шукача.

— Ти в нормі?

— Що?

— З тобою все гаразд?

— Так! Звісно…

Він уважно оглянув цю давню кособоку споруду.

— Вона хоч не обвалиться мені на голову? Хоча, яка різниця.

— Ні, не хвилюйся.

— Ти знаєш, я зовсім не впевнений, що мені треба це робити, — заявив він раптом, дивлячись убік.

— Тобто?

Мереж, що стояв трохи далі, сторожко глянув на нас.

— Це ж усе для нього, щоб він дістав цю орхідею, щоб він став іще могутнішим.

Мені стало ніяково.

— Якщо ми знайдемо орхідею, то в тебе ще буде час подумати, як нею розпорядитися, — стала поспіхом запевняти я.

— Це все самообман.

— Ну чому ж? — скрикнула я.

— Ми просто виконуємо його волю.

— Це не так.

— А як? — він нарешті поглянув на мене і посміхнувся. — Він каже — ми робимо. Все.

— Але в тебе нема іншого виходу.

— А мені й не треба нікуди виходити, мені вже нема чого втрачати.

— Облиш. Що за дурниці! Ми вже стільки пройшли, а ти не можеш зробити кілька кроків до арки!

Він мовчки опустив очі.

Я пробігла під аркою і повернулася назад.

— Бачиш! Це ж так легко!

Шукач осміхнувся.

— Згодом ти переконаєшся, що це все йому тільки на користь.

Коли ти вже миша, то кішкою не станеш.

— Бурецвіте… ти мене вбиваєш… Тільки не зараз!

Шукач зиркнув на Мережа. Той весь цей час не зводив з Бурецвіта напруженого й сердитого погляду.

— Чвалай під арку, — буркнув мій учень.

— Гаразд. Я роблю це для тебе, — сказав мені Бурецвіт.

— Для мене? Чого це саме для мене?

Він попрямував до арки.

— Тебе ж обіцяв він проклясти.

— Е… ти казав, що до цього не дійде!

Шукач зупинився під самими воротами й озирнувся.

— Не дійде.

Він ступив під арку, зробив кілька кроків і завмер, засунувши руки в кишені.

— Бурецвіте! — гукнула я.

— Що?

— Ну, вже можна їхати?

Він повернувся і знову пройшов під аркою.

— Тобі краще знати. Вже можна їхати?

— Так, їдьмо звідси, — мотнула я головою.

3

Вона мала два метри зросту і писклявий дитячий голосок. Пишне волосся кольору відблиску сонця на золоті. Видовжене обличчя з великими, завжди широко розплющеними очима. Вранці сірими, вдень блакитними, ввечері зеленими, а вночі карими. Ладаяра, спеціаліст зі зняття проклять. Найкраща чаклунка позаминулого року з професіоналів.

Вона мешкала в розкішному палаці посеред міста, і все населення міста обслуговувало цей палац і його мешканців.

Всі мешканці Місячного були її шанувальниками. Вони вивішували та розклеювали її зображення скрізь. Через палку любов до чаклунки вони називали своїх домашніх тварин її іменем. Тому всіх свійських тварин і пташок жіночої статі, від миші до кози, у Місячному звали Ладаяра.