Марія Ряполова - Бурецвіт

— Ні, — долинуло знизу.

Чоловік виставив на підлогу біля люка картонну коробку та за кілька секунд вибрався сам.

— Дивіться: серветки, паперові носовички, туалетний папір, жіночі гігієнічні прокладки… і все це без Ладаяри! — розповідав господар, розкриваючи коробку.

— Непогано, — прокоментував Мереж, взявши до рук рулончик. — А це що, ціна? Чи не забагато як для туалетного паперу?

— Я ризикую своєю шкурою, хлопче, провозячи це сюди, — вагомо прошепотів чоловік.

— Не торгуйся, Мереже, — сказала я, дістаючи гроші. — І ще за сумку з вас.

— За сумку?

— Ну, ви ж не в руках це понесете.

За десять хвилин ми постукали у двері нашого готельного номера. Відчинив Бурецвіт. Мереж тримав у правій руці стару спортивну сумку.

— Можеш нас привітати, — сказала я. — Ми щойно нелегально придбали туалетний папір.

— Якщо ти хотіла мене здивувати, то тепер це зробити важко.

— Ходімо в кав’ярню навпроти, — запропонував мій учень, зажбурнувши сумку всередину. — Поїмо перед наступним завданням.

5

Ми втрьох сиділи у кав’ярні, я гортала дитячий журнал, куплений моїм учнем, великим шанувальником преси.

— Бурецвіте, ось тобі ще загадка. Дитяча. У ставку плавало сім качок. Три з них пірнули. Скільки качок залишилось у ставку?

— Три, — сказав шукач, відсуваючи спорожнілу тарілку.

— Чого це?

— Бо вони вже ніколи не виринули, — пояснив Мереж.

— Хлопці, здається, вами оволодівають песимістичні настрої… ми повинні бути бадьоріші!

— Цей Медлий, до якого ми збираємося, він наче того… — промимрив Бурецвіт.

— Того? — перепитала я.

— Хворий на всю голову, — сказав Мереж. — Я теж чув про нього.

— Він відає долі, — повідомила я.

— Он як? — шукач підвів брову.

— Так.

Я відклала журнал і відпила своє какао.

— То він ніби оракул? У нього професія така? — поцікавився мій учень.

— Так.

— Не хотів би я таким займатися…

— Мереже, а чим би ти хотів займатися? Взагалі, в житті? — раптом спитала я.

— Не знаю…

Зазвичай, коли люди відповідають на таке запитання «не знаю», це означає, що вони добре знають, але не хочуть говорити.

Втім, у цьому випадку це дуже скидалося на правду.

Раптом на наш стіл впала тінь. Ми підвели голови.

— І як вам не соромно було купувати контрабандний туалетний папір? — похитав головою Моротемн.

Шукач став повільно підводитися.

— О, не турбуйтеся, — зупинив його жестом чародій. — Я взяв стілець від сусіднього столика. І він справді впхав стільця межи мною та Мережем і всівся на нього, ніби так і треба. Бурецвіт обпік його гнівним поглядом.

Мене аж пересмикнуло. Мереж трохи зблід.

— Що ви тут робите? — спитав шукач.

— Вирішив скласти вам компанію, — відгукнувся він, присуваючись ближче до столу.

— Ви не повинні так робити, — зауважила я.

— Знаєте, що справді непокоїть мене, Лірино? Хто ж тепер годуватиме вас обідами?

— Ну… — розгубилася я, бо це хвилювало і мене також.

— Ви хочете, аби ми вас кухарем найняли? — спитав Мереж.

— Ні, — відказав Моротемн. — Проте я хочу поділитися із вами відомостями.

— Справді? Якими? — спитала я. Він був незвично близько, в мене від того розбігалися думки.

— Та гора, де ви мусите шукати могилу, називається Синьою.

— Синя гора? Звідки ви знаєте?

— Розумієте, так вийшло, що я чув підказки пані Мрії, і слухав я їх значно уважніше за пана Бурецвіта. Як щодо розгадування ребусів, то шукач, на жаль, аж ніяк не такий вправний у цьому.

Тому, гадаю, ви мусите повірити мені як найрозумнішому із зацікавлених сторін. Каву, будь ласка!

— Бурецвіте, сядь, — тихо сказала я шукачеві, що досі стовбичив над нами на напівзігнутих ногах.

— Найрозумнішому? — перепитав Мереж.

— А ви як гадаєте, хто тут найрозумніший?

— Я тут найрозумніший, — не розгубився Мереж.

— Лірино, як тобі подобається цей нахаба? — гиготнув чародій.

— А що, — сказала я. — Файна відповідь, нікого не образила.

— У моїй голові більше сотні голів, — по-доброму так посміхнувся Моротемн, гіпнотизуючи мене своїм поглядом. — А ви знаєте, кількість переходить у якість. Подобаєтеся ви мені, Лірино. І доля у вас, певно, цікава.

— Нічого цікавого, — запевнила я.

— На все добре, — раптом вимовив чародій, підвівся і швидко вийшов з кафе.

Бурецвіт, нарешті, опустився на свій стілець.

— Це вже занадто, — сказав він.

— Запиши про всяк випадок у свій нотатник, — порадила я. — Гора називається Синьою.