Марія Ряполова - Бурецвіт

Вона прийняла нас у затишному кабінеті розміром із дитяче футбольне поле.

Ладаяра — то було дивне видовище. Її шевелюра блищала так, що важко було збагнути, чи то волосся, чи то золоте сяйво довкола її голови. Я поставила перед нею на підлогу кошик із Дивником. Ми домовилися з ним, що він буде милий і нещасний.

Ладаяра вислухала нас із лагідною усмішкою і запевнила, що допоможе і нічого з нас, звичайно ж, не візьме.

— І я запрошую вас на мій день народження.

День народження у чаклунки був сімнадцятого. Святкували його щомісяця.

— Приходьте. Можете подарувати мені якусь дрібницю.

— Навіть не знаю, — хитнув головою веселий Бурецвіт, — що вам подарувати. Адже у вас усе є.

Ладаяра розчулено усміхнулася, підійшла до нього і опустила йому руку на плече.

— У мене все є, бо мені все дарують. Ви теж можете долучитися до доброї справи. Подарувати щось маленьке.

Вона глянула у стелю.

— Поясок із золота. Наприклад.

Усмішка сповзла із Бурецвітового обличчя.

— Е… Ви знаєте, ми, певно, не зможемо бути на святі, — з кислою міною повідомив Мереж. — У мене якраз помер дядечко. На похорон треба їхати. І взагалі, не до святкувань.

— Дядечко помер? — Ладаяра кинулася до нього, луснувши себе долонею по грудній клітці.

— Так. Тільки що есемеска прийшла.

— Бідненький, — вона з притиском погладила мого учня по голові. — Ну, тоді я не розчаклую вашого приятеля.

— Поясок… буде, — вичавив шукач. — Тільки зробіть це.

— А нащо? — обурився Мереж. — Лірино, давай його продамо комусь як є. Самі заробимо.

— Ви, звісно, можете стати моїми шанувальниками, — розтягаючи слова, промовила чаклунка.

— Вибачте?

— Співатимете мені серенади під вікнами і цілуватимете підлогу, якою я пройшлася. Місяць, може, два.

Ми перезирнулися.

— Ні, вибачте, у нас обмаль часу. Ми краще поясок вам подаруємо, — сказав шукач.

Вона обвела нас лукавим поглядом і кокетливо спитала:

— Обіцяєте?

— Так, звісно.

— Дивіться. Знаєте, хто порушить дану чаклунці обіцянку, сконає у страшних муках.

Я зітхнула.

— Ходіть за мною.

Ладаяра вхопилася за край свого білосніжного плаща, що вільно спадав з її плечей аж до підлоги, і махнула рукою в напрямку дверей.

Я взяла кошик із Дивником і почвалала слідом.

— Марнотратці! — мугикнув мій учень.

Ми пройшли довгим коридором до просторої кімнати округлої форми з кам’яним прямокутником посередині. Під самою стелею в повітрі висіло чимало скляних колбочок із різнокольоровим вмістом.

— Покладіть його туди, — наказала Ладаяра.

Я підійшла до каменюки, що нагадувала надгробний пам’ятник, вийняла з кошика капелюха з Дивником і вивалила монстра.

Дивник розпластався по каменюці й поглянув на чаклунку.

Та бурмотіла:

-…прокляття краю застрягло на особі незвичайної сили… застрягло надовго… Що нам треба?

Вона клацнула пальцями.

— Порошок чарівний із концентратом істинного вигляду… мабуть, із зіллям повернення… і зіллям звільнення… зіллям зцілення… безболісного зцілення… Порошок номер п’ятнадцять!

Одна з колбочок повільно спустилася зі стелі їй у руку.

Ладаяра відкрила колбу і з відстані кількох кроків обсипала фіолетовим пилом монстра. Той чхнув.

— Спрей номер два!

До неї злетів балончик. Вона попирскала Дивника.

— Начебто… Ніби все.

Ладаяра глибоко вдихнула.

— Нехай зійде прокляття, що не його стосувалося і що вже не діє, нехай повернеться йому справжня людська подоба!

Раптом у стелі відкрився круглий отвір і на кам’яний прямокутник полилося світло — настільки яскраве й настільки біле, що ми примружилися і затулили обличчя руками.

— О, Господи! Ні, цього не може бути! — почула я відчайдушний зойк чаклунки. — Кого ви мені привели, іроди?!

Я несміливо відвела руки, розплющила очі та ледь не вмерла.

— Чого вирячилися? Ніколи чародіїв не бачили?

На каменюці посеред кімнати гордо стояв голісінький Моротемн.

Сказати, що я була вражена, — це нічого не сказати.

— Я не зрозумів, прокляли мене в одязі, він де?

— О, Господи! Я не міг знати… — пробурмотів Мереж.

Ладаяра стояла біла, з перекошеним обличчям.

— У вас тут протяги, знаєте… — сказав їй чародій.

— О, так, звісно, — чаклунка панічно заметалася кімнатою.

— Ви… чорне носите…

Ладаяра плеснула в долоні, і за мить до кімнати влетіла чорна мантія. Чаклунка схопила її та накинула на плечі Моротемна.

Чародій загорнувся.

Я не могла повірити.