Марія Ряполова - Бурецвіт

— Якщо відняти всіх померлих за останні вісімдесят років од усіх народжених у нашій країні, то різниця почнеться мінусом.

— Але ваш колега сказав нам…

— Який колега?

— Пан Бурецвіт.

— Пан Бурецвіт? — Вітрюк нахмурився зморщив чоло, ніби згадуючи щось.

— Пане Бурецвіте, підведіться, — попросив ведучий.

— О, привіт! — зрадів Вітрюк. — Це… це мій давній друг. Але… ми не працюємо разом.

— Тобто? — отетерів Шмига.

— Я не знаю, чим він зараз займається, але до комісії не входить. І це сталося. Десятки округлених від неприємного здивування очей звернули на нас свої запитливі й ображені погляди.

— Вибачте, а давно ви знаєте пана Бурецвіта? — спитав Крут Вітрюка.

— Так, зі школи.

— А як він виглядав раніше?

— Ну, дуже добре виглядав. Завжди. Як і зараз, тільки що був менший. Ну, маленький був.

— Які ще питання до пана Вітрюка? — виголосив ведучий.

Але на Вітрюка ніхто не дивився. Дивилися всі на нас.

Ошукані, виставлені у дурному світлі самі перед собою, члени клубу всі встромили погляди у нас. Погляди були різні. У тих, кого це все не обходило, — просто шоковані та обурені. У тих, хто переймався через чаклунок, — ображені та приголомшені.

Ці намагалися поглядом проникнути у глибінь наших напрочуд темних душ. Найжалюгідніший вираз був на обличчях тих, хто захопився Бурецвітовою псевдометодикою поліпшення зовнішності. У їхніх очах читалися розпач, сором і острах.

Хоча ні. Найжалюгіднішим, мабуть, був вираз на наших обличчях.

Присутні нічого не казали, їх ніби приморозило. Бурецвіт стояв перед усім цим кагалом і теж відмовчувався.

— Доки вони не прийшли до тями, вимітаймося, — тихо скомандував Мереж.

— Панове, ви нічого не хочете нам пояснити? — спитав ведучий.

— Ні, — сказав Бурецвіт і ковтнув слину.

Вигадувати щось іще ми не збиралися. Вправу було виконано.

Шукач повільно став просуватися до виходу. Ми пішли за ним слідом, і тоді я, нарешті, відчула, як запекло мені щоки червоним опіком. Це, оце було принизливо.

Ми вже були коло дверей, коли хтось позаду спокійним, але вимогливим тоном попрохав:

— Зупиніться, будь ласка. У нас є до вас кілька питань.

Ми статечно розвернулися.

— До мене? — здивовано перепитав шукач.

Це був Метелик, Метелик зупинив нас. Дуже похмурий Метелик, від якого віяло холодом.

— Звичайно, — шукач пересмикнув плечима.

Раптом Бурецвіт кинувся до дверей, розчахнув їх і помчав коридором. Ми з Мережем теж накивали п’ятами, ніби нами хто з рогатки стрельнув.

Цим довгим, надто довгим, особливо сьогодні, коридором, ми гнали щодуху до східців. Потім злетіли вниз і помчали до гарних парадних дверей, що чекали попереду.

Нагорі здійнявся галас, ми чули це. За нами хтось біг.

Довелося пригальмувати перед дверима, які ще треба було відчинити. Дивовижно, але ми втрьох примудрилися майже одночасно проскочити в один проріз. Червоні та гарячі, як варені раки, вилетіли ми на холод.

Нам посигналили. З вікна однієї машини висунулася голова русалки. Ми кинулися до нього, пірнули в салон авта, ніби там був єдиний порятунок, і нервово причинили за собою дверцята.

Русалка різко стартував і поїхав геть.

— Ну як? — поцікавився він.

Ми промовчали.

19

Виявляється, в Дивника було два серця. Я збагнула це, бо тепер весь час тримала його на руках і відчувала, що в його грудях стукає і зліва, і справа.

— Вона сама?

— Сама.

— То можна відчинити?

— Не треба.

Шукач і мій учень товклися біля вхідних дверей і почережно заглядали у вічко.

— Може, вони десь ховаються. З сокирами, — бурчав Мереж.

— Не будь смішним. Треба відчиняти. Чи не треба? — тривожно глянув на нього шукач.

— Хто там? — спитала я. На моїх руках важко сопів хворий монстр. Йому вже все було байдуже, і нашими справами він більше не цікавився.

— Мася.

— Мася? — я зараз дуже хвилювалася за Дивника, і тому мене це не могло збентежити. — Відчиняй.

Шукач без особливого завзяття відімкнув замок і прочинив двері.

Мася була серйозна, але ніби не дуже сердита.

— Алло, тобто так, чого? — буркнув до неї Мереж.

— Доброго дня, — спокійно сказала дівчина. — Вибачте, що відволікаю вас… від справ. Мене просто попрохали передати вам це.

Вона простягнула їм конверт.

— Що це? — недовірливо озирнув його Мереж.

— Це офіційне прохання від усіх членів клубу не з’являтися більше на наших засіданнях.

— Ха! Це зайве. Я й так туди більше носа не суну, — відмахнувся мій учень.