Марія Ряполова - Бурецвіт

— Гаразд, пройдімо, — Нишко, який весь цей час із посмішкою переводив погляд з мене на моїх супутників і назад, зробив гостинний жест у напрямку дверей.

— Я ніяковію, коли бачу відомих людей, — шепотів мені Бурецвіт.

— То опануй себе. До чого тут відомі люди, ти два дні тому навіть не знав, хто він такий.

Ми увійшли до просторої кімнати: у центрі її було встановлено мольберт із аркушем, що був увесь у якихось різнокольорових плямах і закарлючках.

— У вас чудова фантазія, — видав Мереж по кількох секундах розгубленості.

— Так… — протягнув Бурецвіт, — я люблю такі… відверті картини.

— Вам подобається? — художник здавався дуже задоволеним.

— Це дуже оригінально, — продовжував хвалити Мереж.

— Своєрідно, — підхопив Бурецвіт.

Я кахикнула.

— Таким я уявляю справжнє, вільне мистецтво, — підкріпив свої слова киванням голови Мереж.

— Відчувається пензель справжнього майстра, — додав Бурецвіт.

— Ну, власне, я тут просто пробував нові фарби, а роботи мої у сусідній студії. Радий, що вам сподобалося.

— Я кахикала, — відповіла я на їхні докірливі погляди.

Нишко від самого початку запитально косився на Бурецвітову ношу, але я не поспішала пояснювати. Ми пройшли крізь іще одні двері й опинилися, нарешті, перед полотнами Мирсама.

Найбільше мене вразила одна картина. Гарна жінка стояла у труні та у вдячному напівпоклоні притискала до грудей букети троянд. Інші персонажі були в чорному і стояли довкола труни, спиною до глядачів. Цього не було явно видно, але здавалося, що вони аплодують.

— Вона дякує глядачам за увагу, як акторка після вистави, — пробурмотіла я.

— Так, пані Сонніч.

Нишко був мною задоволений.

— Всі картини дуже гарні, — якось присоромлено зізнався Мереж.

— Вони просто надзвичайні, — щиросердно промовив шукач.

— Ну, звісно, не такі яскраві, як у попередній кімнаті…

— Лірино!

— Пане, ви поклали би де-небудь вашу картину, бо вам, мабуть, не надто зручно з нею носитися, — звернувся до Бурецвіта художник.

— Так, я її поставлю під стіну.

«Час уже», — вирішила я.

— Розгорни її, будь ласка, — сказала я шукачеві.

Бурецвітові відразу якось полегшало на душі, що відобразило його обличчя, і він поспішно звільнив картину для огляду.

— Це ваша робота? — спитала я і подумала, що формулювання не зовсім вдале, — так само мене мати питала про зіпсуті речі, коли я була малою.

— Так. Це вже давно було.

— Ви пам’ятаєте, де ви це малювали?

— Звичайно! — вигукнула Весніла, яка тільки-но з’явилася на порозі. — Це неподалік нашої дачі. Ви ж залишитеся вечеряти з нами? Нам би дуже хотілося.

— Неподалік дачі? Добре, недалеко їхати.

— Дача наша взагалі-то далеченько, — заперечила Весніла. — І ми там довго вже не були. Дуже довго.

— Ми будемо вечеряти, — Мереж був повний ентузіазму щодо цієї ідеї.

— Ви зможете нам пояснити, де це?

— М… Любий, ти зможеш?

— Так. Я вам на мапі покажу.

— А нащо вам? — поцікавилася Весніла. — Кажуть, там щось кепське коїться.

— Кепське?

— Щось таке я чула. Щось таке дивне… Мабуть, плітки. Але ж нащо вам?

Я оглянулася на Бурецвіта.

— Оцей молодий чоловік змалечку милувався вашою картиною і завжди мріяв побувати там. Біля цієї річки, цього мостика.

— Як романтично, правда, любий? Пані Сонніч, ви дуже схожі на вашого батька. Вам уже казали, ні?

8

Ми поверталися до русалок. Перший крок було зроблено.

Цього разу джентльмени сиділи спереду, а я розляглася на задньому сидінні. Зверху на мені лежала картина, яку я обіймала. Бурецвіт чогось боявся класти її до багажника. У моєму положенні у віконце було видно тільки небо, тож на нього я й дивилася.

— Це ти почав нахвалювати ту мазню, — сердився Бурецвіт.

— Я бував у музеях, там є такі самі штуки. І взагалі, може, в мене сприйняття таке оригінальне, може, я справді там щось угледів. Чи ти помітив, що та велика центральна пляма скидалася на соняшник? Зелений соняшник, це ж символічно.

Я ж не винний, що ти за мною повторюєш усе.

— Що? — розвеселився Бурецвіт. — Я за тобою все повторюю?

— Я іще в ліжку помітив.

Я зацікавилася.

— Так, ще в ліжку. На якій бік я повернуся, на такий і ти.

— Я від тебе відвертався, недоумку!

— Хлопці, треба було переглянути альбом, який я принесла. Ти взагалі лінуєшся, Бурецвіте. Бутербродів не зробив, а я ж просила. Ти просто ледащо, тебе змусити щось зробити неможливо.

— Працьовитість не тим вимірюється, як важко людину змусити робити те, чого вона не хоче, а тим, як багато вона хоче робити, — сентенційно видав шукач. — Я дуже працьовитий, а бутерброди — то жіноча справа.