Марія Ряполова - Бурецвіт

— Годі вже, — втрутилася я.

— Провідник каже годі, значить, годі.

Бурецвітів кат зняв пов’язку зі своєї жертви. Той оглянув його ненавидячим поглядом і рушив до мене, потираючи багатостраждальну голову.

— Ну, і яка тут мораль? — спитав він у мене.

— А мораль тут така, що якщо ти прийдеш до русалок по орхідею, тебе битимуть по голові.

2

— Нащо пов’язка?

— Щоб тобі було легше зосередитися.

Ми вже в приміщенні. Хлопця з палицею немає. Бурецвіт сидить на стільчику. Ми з Мережем стоїмо поруч під стінкою. Русалка кругами ходить навколо Бурецвіта.

— Скільки тобі років?

— П’ять.

— Де ти живеш?

— На Місяці.

— Ти одружений?

— Так.

— Ти знаєш, що тобі робити в цьому житті?

— Ні.

— Точно?

— Ні.

— Точно ні?

Пауза.

— Ну?

— Так.

— Ти мене любиш?

— Так. Пристрасно.

— Твоя наречена була людожером?

Пауза.

— Не знаю.

— Чортівня! Коли не знаєш, треба казати: «Я впевнений, що…»

— Вибач.

— Ну, гаразд. А деякі вважають, що брехати легко, наївні люди, еге ж. Ну, годі, тепер навпаки. Кажи правду. Зрозумів?

— Так.

— Твоя улюблена страва?

— М…

— «М…» це що?

— Може, смажена картопля.

— Якого кольору твої очі?

— Карі. Світло-карі.

— Ти мене любиш?

— Ні.

— Ну й не треба. Тобі подобається те, що з тобою зараз відбувається?

— Не надто.

— Чому тоді ти тут?

— Не маю іншого виходу.

— Виходу? А хіба пані Лірина тобі не казала, що вибір є завжди?

— Вибір є. Я можу, наприклад, зробити харакірі. А от виходу в мене іншого немає.

— Гаразд, — русалка глянув на мене. — Крок вперед.

— Знімай пов’язку, — сказала я Бурецвітові.

3

Ми сиділи у вітальні Бурецвітового дому за круглим столом, як лицарі короля Артура. Я, Мереж і Бурецвіт.

— То що тебе переконало стати моїм провідником?

Бурецвіта це чомусь непокоїло вже не перший день.

— Твій тесть.

— Вибач?

— Чому б нам в карти не зіграти? — запропонував Мереж.

Я відповіла йому осудливим поглядом.

— До справи, — сказала я і зобразила серйозну міну. — Ми маємо зробити перший крок. Бурецвіте, зараз добре подумай і скажи мені…

«Чорнобривців насіяла мати…» — заспівало в передпокої.

— Вибач, це мій приятель. Я зараз його швиденько виставлю і повернуся, — шукач орхідеї зіскочив зі стільця і побіг відчиняти двері.

Я зітхнула і оглянула кімнату. Вздовж однієї зі стін тяглися стелажі, заставлені книжками. Я встала і пішла туди. У незнайомих домах мене завжди тягло до книжкових полиць, розглядати написи на корінцях — ось що мене тішило.

Мереж, поки там що, витяг колоду карт із кишені й почав їх знічев’я перетасовувати.

— Я тут нещодавно пісеньку склав… — проказав він ніби між іншим.

— Яку?

— Ну, я не можу тобі заспівати.

— Чому?

Одна з книжок лежала зверху на ряді інших, як їх кладуть, коли немає місця, або коли її нещодавно читали. Я взяла книгу до рук і почала гортати сторінки.

— Ні, я не можу…

— Угу…

Раптом книжка сама собою розгорнулася десь посередині, і я побачила, що до неї вкладено три світлини.

— Розумієш, це ж особисте… дуже особисте.

Перша фотографія була цілою. На ній світилися усмішками два несамовито щасливих обличчя. Бурецвітове та якоїсь гарненької рудоволосої дівчини з кирпатим носиком.

— І це ж моя перша пісенька… — в голосі Мережа чулася паніка.

«Ну добре, я тобі підіграю».

— Ну, заспівай, мені кортить послухати.

— Ну, я не можу… — задоволено протягнув Мереж.

Друга світлина була обгорілою. Власне, полум’я зжерло більшу частину Бурецвіта, але дівчину видно було добре. Вони сиділи на галявинці обійнявшись. Це була не та дівчина, яку я бачила в труні.

— Досить приндитися, співай уже.

— А ти не сміятимешся?

— Ні.

У третьої світлини доля взагалі не склалася. Вона була розірвана на клаптики, а потім знову неохайно склеєна скотчем.

Тут Бурецвіта не було, це був портретний знімок дівчини.

«Йому, мабуть, у любовній сфері вже не вперше не щастить», — подумала я.

— Точно не сміятимешся?

— Точно.

Я закрила книгу і поклала на місце.

— Давай, починай.

Повернувшись за стіл, я всілася так, щоб мені добре видно було сором’язливого композитора.

— Ну добре. Гм-кхм. Ме-е-е, му, му, му-у, ме-е-е-е, а-а-а, ме-ме, му-у-у.

— Дуже гарно, — похвалила я.

Мереж весь просяяв.

— Тобі сподобалося?

— Так. А ти вірша до неї не хочеш скласти?

— У мене не виходить із віршуванням, — посмутнішав він.