Марія Ряполова - Бурецвіт

— Нам складно буде з ним зустрітися?

Я трохи помовчала і відповіла:

— Ні.

— Яка рима до слова «лайно»? — подав голос Мереж із заднього сидіння. — Гей, ти мене чуєш?

— Я не гей.

— Яка рима до слова «лайно»?

— Ти вже на себе критику віршовану пишеш?

— Лірино, яка рима до слова «гей», тьху, до слова «лайно»?

— А ти з нього починай, — порадила я, — римувати не доведеться.

— Гм… а що, можна…

— Ти замовив номери в готелі? — питаю в Бурецвіта.

— Я передоручив це Мережу.

— Мереже, ти замовив номери у готелі?

— Один.

— Як один?

— Один. Там три спальні місця.

— Два ліжка, одне на двох?

— Так.

— Молодець, Мереже. Ви з шукачем спатимете разом.

Я відриваюся від альбому і дивлюсь у вікно. Повз нас миготять безлюдні поля.

— Я не буду спати з цим… телепнем! — кричить Бурецвіт.

— Треба було замовити номери самому.

— Він учень. Він має виконувати всю чорну роботу.

— Замовити номери — не чорна робота. Тут інтелект потрібен.

— Я вам гроші заощадив, невдячні! — образився Мереж.

— Спатимеш на килимку біля дверей!

— Може, там є вільні номери. Втім, якщо нема, то я як дівчина, як провідник і як безвинно постраждала забираю собі окреме ліжко.

— Звісно, — примирливо пробурчав Бурецвіт, — ти спатимеш на окремому ліжку.

— Обраний… — тихенько і презирливо бухтить Мереж і щось виводить у нотатнику.

— Творча особистість… — мурмоче шукач.

6

Коли ми прибули до готелю, Бурецвіт пішов спочивати, я ж подалася підвечеряти до кав’ярні та прихопила з собою Мережа. У мене страшенно розпалився апетит. Ми з Мережем мовчки жували одне навпроти одного хвилин п’ятнадцять, аж доки тарілки спорожніли, а животи були напхані. Слід було приступити до справи. Я набрала з мобільного номер, записаний шукачем, і дуже сподівалася, що він нічого не наплутав.

— Алло, — почувся жіночий голос.

— Доброго дня, це помешкання Мирсама Нишка?

— Так. Але зараз його немає вдома.

— Шкода. Ми дуже хотіли б зустрітися з паном Нишком, у нас є до нього важливе питання, що стосується однієї з його картин.

— Панно, він же зайнята людина, ви б краще листа…

— Моє ім’я — Лірина Сонніч.

— Звичайно, пані Сонніч, ми на вас чекатимемо.

Сонніч — моє справжнє прізвище.

— Коли?

— Я знаю, що в дідуся є вільний час після сьомої. Вам буде зручно?

— Так.

Якщо Мирсам і не схоче зустрічатися з Ліриною Сонніч, то онука тепер його вмовить, бо їй на мене подивитися цікаво.

— Вельми дякую, — сказала я. — До побачення.

— До побачення.

— Ну як? — Мереж поглянув на мене.

— Все добре.

— Здібна ж ти брехати. Лірина Сонніч…

7

— Тримайтеся гідно, — застерегла я хлопців перед тим, як натиснути кнопку дзвінка. Двері майже відразу відчинилися, і ми побачили усмішку на паличці. Тобто, це, звісно, була жива жінка, маленька, худа до дистрофії, з вузькими плечима і тонкою, наче в обпатраної курки, шийкою. На цій шийці ледь трималася голова з великим ротом, розтягнутим від вуха до вуха.

— Добрий вечір, проходьте!

Ми гурбою засипалися всередину. В руках у Бурецвіта була сповивана картина.

Посмішка на паличці повідомила нам, що її звати Зимма, що вона онука Мирсама і дуже рада бачити нас, а надто мене.

— Ви дуже схожі на свого батька, — проникливо промовила вона.

У вітальні нас зустрів сам митець, сивий дідусь з розкішними вусами і безмежним спокоєм у блакитних очах, та вірна подруга його життя, що, власне, теж являла собою посмішку на паличці, тільки значно старшу. Її звали Весніла. Попри їхню схожість, Зимма з цією пані у родинних стосунках не перебувала, бо пані Весніла була вже, здається, п’ятою дружиною Нишка.

— Це мої друзі.

Я відрекомендувала своїх супутників.

— У нас із ними одна велика спільна справа.

Нишки з розумінням кивнули.

— Ви дуже схожі на свого батька, — сказав Мирсам. Я подякувала.

— Треба перевести розмову на картину, — шепотів Мереж Бурецвітові за моєю спиною.

— Гм-кх. Кх, — розпочав шукач.

— Будьте здорові! — стали бажати Нишки.

— Ми, власне, хотіли поговорити про вашу творчість. Ну, тобто, що ви пишете, — трохи зніяковіло наводив розмову Бурецвіт.

— Картини, — підказав Мереж.

— О, ви, мабуть, хочете подивитися на останні роботи мого чоловіка? — здогадалася Весніла.

— Ну… близько, — пробурмотів Бурецвіт. Мереж ткнув його ліктем у бік.

— Так, — я всміхнулася до Весніли з виразом обличчя «ви читаєте мої думки».