Юрий Щербак - Бар'єр несумісності

— Він мене вигнав з екзамену по хірургії, — сказав Голуб. — А виганяв він класично: жбурляв із вікна на вулицю залікову книжку. А потім, коли я перездавав, ми з ним тріпались на всякі теми. Він непоганий дід.

— Так, — підтвердила Софія Абрамівна.

Боря Голуб і Софія Абрамівна пішли на трамвай, Микола Іванович повернувся в Міністерство — втрясати справу з ремонтом, а Костюк із Данею Мовчаном прогулювались навпроти колишнього царського палацу — лазурового барокко; тихий янгол — охоронець міста — пощадив цей палацик Растреллі від воєн, пожеж, руйнувань та сміливих планів перебудови й реконструкції.

— Ну ти ж і сволоч, Даня, — сказав Костюк. — Не чекав від тебе.

— А що таке? — задерикувато спитав Мовчан. — Правильно я йому врізав.

— Пику тобі побити, — зовсім розсердився Костюк.

Скільки він морочився з цим Данею, вважав його своїм найкращим учнем. А зараз подумав, що дуже б не хотів, аби клініка коли-небудь потрапила до Данилових рук, як настане час Костюку піти.

— Чому ти високими словами кидаєшся? Яке свято? Ти що — хочеш зробити показушно-ювілейну пересадку? Навіщо ти Майзелю шив діло?

— Чого ви надаєте значення якимось словам? — безтурботно сказав Даня.

— Вигнав би я тебе к бісу, — сказав Костюк. — Але руки в тебе хороші. У тебе взагалі щось є за душею?

— А де цей орган розташований?

— Хочеш сховатися за спину всіх? Знаєш, милий… Людина, яка думає одне, говорить друге, а робить третє, — знаєш, як називається?

— Дипломат, — сказав Мовчан. Він змерз, і його дратувала ця розмова. Наче якийсь ґедзь укусив сьогодні Костюка. Даня хотів зробити якнайкраще, а шеф, бачиш, казиться. Що з ним?

— Ні, мій милий, така людина називається зрадником. Я їх надивився на своєму віку. І я не хочу, щоб ти був зрадником.

— Пробачте, — буркнув Мовчан. Він вирішив не заводитися з Костюком. Навіщо? Зчинив через кілька слів таку веремію… Гострий приступ принциповості. «Ворогів треба знищувати, — подумав Даня. — Всіма можливими засобами. А Майзель ворог. Він може зіпсувати нам усю справу».

— Може, підемо в «Дніпро»? — спитав примирливим тоном Данило. — Сьогодні все ж таки великий день. Вип'ємо з цієї нагоди.

— Я не піду, — сказав Костюк. — У мене діла. Бувай.

Що це з ним, здивовано подивився йому вслід Мовчан. Якийсь він ніби не в собі. А може, в нього з'явилася баба? Йому давно треба завести дівку. Бо на цьому світ стоїть. Це найкраще, що є в світі. Треба комусь подзвонити.

Даня витяг пошарпаного записника й почав переглядати номери телефонів на потаємній сторінці…

А Боря Голуб проводжав Софію Абрамівну, — вони жили майже поруч.

— Знаєте, Борю, — оповідала Софія Абрамівна, — до війни я жила в Харкові. Я харківський медінститут скінчила. І ви знаєте, коли я вперше почула про атомну бомбу?

— Коли?

— В тридцять третьому році.

— Що? Президент Рузвельт почув у сороковому…

— В тридцять третьому, — сказала Софія Абрамівна. — Мій чоловік товаришував із хлопцями з фізико-технічного інституту. Як зараз пам'ятаю: були ми за містом, пікнік, зібралось багато народу, і був із нами академік Ландау. Тільки він тоді ще не був академіком, молодий був. І він сказав, що людство незабаром створить найпотужнішу зброю. Коли буде розщеплено атом. І тоді почнеться новий історичний етап у розвитку людства.

— Просто неймовірно, — мовив Голуб.

— Тоді важкий був рік, усі худі, молоді, веселі. Горілки не пили, тільки скромні бутерброди. Але ніхто про випивку не думав. То було покоління ідеалістів.

— Для мене тридцять третій рік — як мезозойська ера, — сказав Голуб.

— Так, — зітхнула Софія Абрамівна. — Ми одружилися з чоловіком у мезозойську еру. До побачення, Борю.

Тридцять третій рік, Харків, худі люди на майдані Тевелєва, паровози, старі вагони, окріп на вокзалах, атомна бомба, подумав Боря. Неймовірне зчеплення неймовірних обставин породжує неймовірні наслідки, до яких моментально звикає людство, вважаючи їх чимось банальним та буденним. Може, й цей рік хтось згадуватиме в XXI столітті — нашу підготовку до трансплантації, наші розмови, наші розваги. І комусь здаватимемось ми цнотливими ідеалістами, старомодними мрійниками. Не вірю я в те, що вони чимось відрізнялись від нас, що не любили випити й потріпатися, що це були зовсім інші люди.

Щось неспокійне спало на думку Голубу. Спочатку не міг зрозуміти — що? Чому його огорнув неспокій? Потім згадав: його запросив до себе Майзель. Після засідання дав Борисові адресу й пояснив, як до нього добиратись. Він прочитав «Новий канон» Бориса Миколайовича Голуба й хотів поговорити з автором. Майзель був першим читачем Бориного твору. Голуб обрав для цієї мети Майзеля, пам'ятаючи його блискучі лекції, його любов до літератури, його знання історії медицини: недарма професор Майзель був обраний головою обласного товариства істориків медицини. Боря навіть Костюку не дав почитати «Новий канон». Усе обіцяв, та не дав.