Юрий Щербак - Бар'єр несумісності

Але сьогодні в глибинах рязанцевської душі народжувалося щось нове, ще незрозуміле навіть для нього, щось рішуче й відчайдушне — мовби знову став він безтурботним хлопчиком, — пригадалось йому, як б'ють крильми білі гуси осіннього ранку, коли червоне встає сонце, і яка холодна вода в криниці — обличчя ломиться, коли вмиваєшся; батько його працював землеміром; в усьому любив точність — записував кожну копійку видатків, а вечорами, погладжуючи русяву борідку, читав твори графа Толстого. Тільки тоді й був Павло Никанорович самим собою — кмітливим добрим хлопчиком, який нікому нічого поганого не заподіяв і нічого в світі не боявся, крім батька, котрий, хоч його й не бив, зате вмів так подивитись, що хлопець ходив навшпиньках. Батько був головним конструктором життя Рязанцева. Поки жив батько, Рязанцев ні за що не брався, не порадившися з ним, чий аналітичний розум охоплював усі тенденції й деталі розвитку епохи, передбачаючи можливі наслідки й роблячи з цього певні висновки, цілком протилежні тим, до яких дійшов свого часу граф Лев Миколайович Толстой. І от тепер Рязанцев подумав, що помилився в чомусь Генеральний Конструктор і що треба було жити якось інакше, але як? І знову щось відчайдушно-провіденціальне наче підштовхувало в спину Рязанцева, наче говорило: це твій останній шанс у житті. Не втрачай його. І після того, як Рязанцев докладно обмислив свою смерть і похорон — хто прийде, хто що казатиме Льолі, буде оркестр чи ні, і який автобус буде — великий чи малий «газон», і скільки вінків буде на цьому сумному святі (в душі його навіть народився журливий жарт: «Людину оцінюють за кількістю вінків на похороні»), після всього того, що не давало спати, що робило його живим манекеном, наче ввели йому внутрішньовенно якусь сильно діючу речовину, яка віддалила його від життя, але не наблизила до смерті, після всього того П. Н. Рязанцев раптом зрозумів, що смерть — це ще не найстрашніше, що може бути з людиною . Тої ночі Рязанцев переміг смерть, буденність її ритуалу. Він відділив усе, що пов'язане з гниттям тіла, від того, що переживе людину, й залишиться розчиненим у повітрі, мов якась магнетична сила, ще не відкрита вченими. І — перемігши — став сильним, зухвало сильним.

Тої ночі він заприсягнув — почати нове життя, як виживе. Тої ж ночі склав коротенький план нового життя.

§ 1. Вбити Льолю — свою вірну, кохану дружину. Якщо не вбити, то піти принаймні геть від неї, побивши перед цим їй морду за всі знущання, що зазнав од неї.

§ 2. Піти куди треба й визнати себе винним у дезертирстві і понести, якщо треба буде, заслужене покарання (тим більше, що Президія Верховної Ради СРСР оголосила амністію для осіб, що скоїли аналогічні злочини, — Павло Никанорович сам читав про якогось вовкулаку, що просидів двадцять років у схроні і вийшов звідти тільки після амністії, вже готовеньким живим мерцем).

§ 3. Кинути свою роботу — нікому не потрібну й безглузду — і податися кудись далеко, може, до Сибіру, де влаштуватися в їдальні, або пекарні, або на кондитерській фабриці, згадати стару свою професію й радувати людей вигадливими кондвиробами — оздоблювати святкові та весільні торти кремовими вензелями.

§ 4. Впасти на коліна перед дочками своїми — Юлічкою та Нікою — й просити в них прощення за нікчемне своє існування.

§ 5. Витравити, вирізати ганебний напис на грудях — «Не тронь его, оно разбито», — і піти після цього на загальний пляж, не боячись нікого, сміливо дивлячись усім в обличчя.

§ 6. Зробити щось добре людям, щоб згадували вони Павла Никаноровича Рязанцева, коли помре, щоб не розбивали молотками його мармурове лице на кладовищенському пам'ятнику.

Від величі того рішення, яке прийняв, його охопило превелике хвилювання.

Все вирішиться вранці, під час обходу.

Добром і лагідністю сповнилось його серце, й тепер навіть Курінний не дратував Павла Никаноровича, ні цей брехун жалюгідний Дахно, ні злий і мовчазний Максимов — до всіх почував ніжність, і лежав тихо, і знав, що він-таки справжня людина.

Все вирішиться вранці.

Тої ночі не спав і Максимов. Спочатку хотів гримнути на Дахна й Курінного, коли почув їхню балачку, та передумав. Лежав на правому боці, обличчям до стіни (це єдине, що йому, лишилось, — правий бік; інакше починалися задишка й біль у серці), слухав, як плаче Дахно. Максимов зневажав такого роду людей — галасливих базік, храбрунів, які плачуть, коли життя їх скручує; пригадався йому один гравець, якого взяли в їхню команду: і грав добре, і язикатий був — не доведи господи, а як ударили його по ногах, як підбіг до нього Максимов, як підставив йому плече й почав витягати з поля, то побачив, що в того мокре від сліз обличчя. Гидко стало Максимову; гравець той невдовзі пішов із їхньої команди, не витримав. Такі не витримують.