Юрий Щербак - Бар'єр несумісності

Вночі він заплакав. Рязанцев тихо посапував. Максимов важко перевертався, тільки Курінного не було чути. Не міг більше втекти Ваня Дахно з лікарні. Або зараз, або ніколи. Так сказали лікарі, й вони не жартували, і завтра йому треба було дати остаточну відповідь, Відповідь — то найстрашніше. Бо коли падав у літаку чи перевертався з фургоном, то ніхто його не питав — хоче він чи ні. Все відбувалось поза його бажанням, доля тоді штовхала Валю у чорний вир — крутись, хлопче, як хочеш. А зараз треба було самому сказати коротеньке слово: так чи ні.

Він плакав, бо йому ще хотілося пожити, потріпатися з хлопцями в гаражі, ще побачити нові машини — «Фіат» новий чи нову «Волгу»; як почнуть їх випускати сотнями тисяч, то буде йому роботи під саму зав'язку. Хотілося б Вані пожити ще довго-довго, побачити на власні очі, як Славко піде вчитись до політехнічного інституту, уздріти нові чудернацькі мотори — кажуть, будуть без циліндрів та карбюраторів, і ще хотілось Іванові дочекатись нової квартири — вже підходила його черга, обіцяли йому двокімнатну квартиру на Микільській Борщагівці. А як умре, то не дадуть квартири його Надії.

Він лежав, накрившись подушкою, щоб ніхто не почув, що він плаче, й коли на його спину хтось поклав руку, Дахно страшенно злякався, мовби морозом ошпарило гайну, і він хутко перевернувся на спину, вдивляючись у темряву.

Це був Курінний.

— Ти чого? — пошепки спитав Курінний.

— Нічого, — сказав Дахно.

— Боїшся?

— Боюсь.

Вперше, мабуть, у житті він не збрехав.

— Я теж боюсь… Усі бояться, — сказав Курінний. — Це тому, що темно. Вдень, не так страшно.

— Операції боюсь.

— Все буде, гаразд.

— Звідки ти знаєш?

— Знаю, — переконано сказав Курінний. — Ти довго житимеш.

— Звідки знаєш?

— Знаю. Коли щось знаю, в мене як у кіно — картинка перед очима. Не помиляюсь. Ти ще до мене в Млини приїдеш.

— На автобусі з чорною смужкою.

— Полювати любиш? Ти ж стріляєш добре.

— Не вмію я стріляти, — сказав із тугою Дахно.

— Це не біда, — сказав Курінний. — Дістанемо тобі рушницю. Підемо на зайців. За селом виярки, там їх тьма-тьмуща.

— Чорта лисого зараз візьмеш. Он який сніг.

— Візьмемо. Я стежечки знаю, куди і як. А додому повернемось голодні. Замерзнемо. Ледве ноги дотягнемо. В хаті у мене тепло, а Ганна вечерю зготує. Самогон поставить, сало, товчену картоплю. Огірки. Помідори з бочки. Ох, і хазяйка вона в мене!

Сказав це Курінний з таким захопленням, ніби й сам допіру зрозумів, що то є для нього Ганна.

— У мене теж добра жінка. Скільки вона тих консервів наробила — і гриби, і сливи, і м'ясо-тушонку.

— А влітку не треба тобі ніякої дачі. Приїжджай, живи скільки хочеш. Хата велика, а ми з Ганною вдвох. Діти порозлітались.

— Я машину збираюсь купити, — сказав Дахно.

— Машиною й приїжджай.

— Стару «Победу». Треба ще ремонтувати.

Перед цим Дахно всім казав, що є в нього новенька «Волга» «поліпшеної якості», з дзеркальцем іззовні, з вентилятором усередині, ще й передня бамперна решітка освітлюється червоною та зеленою лампочками,

— У мого родича в Черкасах теж «Победа». Гарна машина.

— Хоче він мені пришити клапан. Я його питаю — що то за клапан? А він каже — точно як у циліндрі, каже. Згорів ваш клапан, каже. Треба міняти…

Неспокійно ворухнувся в ліжку Рязанцев.

Дахно та Курінний трохи перечекали, відтак знову почали перешіптуватись.

Вони не знали, що Павло Никанорович не спить.

Наче якимись збуджуючими радіохвилями був пронизаний і опромінений Павло Никанорович: безсоння спало на нього, як віщий знак небес, і нікуди було втекти від цього безсоння, від самого себе, від думки про смерть. Що таке смерть? «Смерть — це завірений довідками кінець життя», — визначив Павло Никанорович. І відчув себе маленькою кулькою з тої дитячої гри, коли пружина вистрілює кульку, яка котиться по розмальованому полю, потрапляючи в різні загорожі й лунки, на яких написано різні цифри — від 10 до 500; а іноді кулька «згорає» — летить повз усі загорожі, вихляє по полю, ось-ось, здається, потрапить у затишну лунку — в сотку чи двохсотку, чи навіть у найвищу, заповітну, — п'ятисотку, але ж ні! Ніде не затримуючись, летить вона вниз, у ту прірву, до борту, де кінчається її блискавичне життя, і її життя нічого не варте, бо навіть десятки вона не набрала. Життя Павла Никаноровича швидко котилось до борту, і саме тепер, коли попереду вже не було порядних лунок, а тільки мертва вона нулів, кінець, ніщо, — йому здалось, що прожив він якесь не своє, а чуже, невідоме, анонімне життя. Чи напише «Вечірній Київ» про його, смерть, подумалось йому. Ні, не напише. А якщо й сповістить про це в куточку четвертої сторінки дрібною нонпареллю, то тільки завдяки честолюбним турботам його дорогої Льолі. І навіть якщо його інструкції в електричках читатимуть ще через 200 років — навіть і це не тішило Павла Никаноровича, бо й тоді ніхто не цікавитиметься його особою, і Спілка письменників не влаштовуватиме вечорів його пам'яті, і жодна з енциклопедій світу про нього не напише, й ніхто на землі не знатиме, що жив колись Павло Никанорович Рязанцев, із плоті й крові, людина діалектично складна й суперечлива. Тільки одна думка якось заспокоювала Рязанцева: гадка про те, що всі смертні. Їдучи переповненим трамваєм чи тролейбусом, він із задоволенням думав, що ніхто з цих веселих чи мовчазних людей не залишиться, всі помруть. Повен вагон трупів. На душі ставало легше. Ще приємніше було, коли думав про це на переповненому стадіоні. Бігайте, бігайте! Кричіть, кричіть! Все одно, помрете — всі сто тисяч помруть.