Юрий Щербак - Бар'єр несумісності

— Товаришу Мовчан, я вас прошу… — невдоволено обірвав його Стоянов.

— Добре, добре. Невже ви, Степане Карловичу, не розумієте, що трансплантація органів уже стукає в наші двері…

От дає, подумав Голуб. Метафорами кидається направо-наліво. Доведеться йому підвищити коефіцієнт інтелектуальності на півтори одиниці.

— …що процес цей — незворотний, що ланцюгова реакція трансплантацій охопила весь світ і що питання тепер стоїть тільки так: хто перший у нашій країні успішно проведе таку пересадку. Я підкреслюю — хто перший , а не питання, чи робити пересадку взагалі. І досить, товариші, вже товкти воду в ступі. Моральний бік, етика, живе серце. Це все фрази. Слова. Димова завіса. А суть полягає в тому, що об'єктивно Степан Карлович намагається затримати розвиток нашої радянської медицини. Питання про пересадку серця нашою клінікою далеко виходить за межі наших внутрішньоміністерських справ. Це зараз, товариші, питання міжнародного престижу нашої науки. До нас придивляються в світі — що зроблять радянські хірурги? Народ нас питає — чому ми космос опановуємо, а пересадку серця зробити не можемо. Ось як стоїть зараз питання. А в цей відповідальний час Степан Карлович займає архіреакційну позицію. Архіреакційну — не будемо боятися цього слова. І не залякуйте нас, Степане Карловичу, канібалізмом та продажею органів. Слава богу, живемо не при капіталізмі. Скоро в житті нашої країни визначна дата. Треба й нам подумати, як її зустріти. Ми в боргу перед нашим народом.

Ну й промову утнув, подумав, Голуб. Хоч на Генеральну асамблею його посилай. Де він таких слів набрався? Це коли він готувався до кандидатського мінімуму з філософії, вирішив Голуб.

Костюк підвівся, підійшов до Майзеля.

— Вас, Степане Карловичу, б'ють вашою ж зброєю: демагогією. Бо воістину сказано: хто меча підніме, той від меча і загине… Хочу нагадати вам, Степане Карловичу, 1953 рік. Пам'ятаєте? Вас оголосили лікарем-вбивцею. Нонно Михайлівно, пам'ятаєте?

Нонна Михайлівна Грай-Городецька глянула кудись крізь Костюка: блакитняста вода, яка коливалась в її погляді, раптом замерзла, затверділа, та й все її обличчя раптом стало тверде, як у пластмасової ляльки. Ще б пак! Нонна Михайлівна досконало пам'ятала той день в темній анатомці на вулиці Мечникова, в круглій аудиторії, коли вона своїм прекрасно поставленим голосом (Нонночка до війни була кращим декламатором Палацу піонерів, а її улюбленим поетом був Віктор Гусєв) викривала низькопоклонницьку діяльність професора Майзеля, котрий, будучи запеклим вірховіанцем, нехтував передовими ідеями Мічуріна — Лисенка, некритично перехопивши буржуазний метод лікування гормонами, забувши при цьому про благотворну роль центральної нервової системи. А професор Майзель каявся й клявся, що більше ніколи не безчеститиме вітчизняну медицину, і казав спасибі аспірантці Грай-Городецькій, яка вказала йому на його принципові помилки, з чого він зробить правильні висновки: лікуватиме людей за допомогою методу яровизації і не чекатиме милостині від природи, а перероблятиме ту природу згідно з планом деревонасаджень… Зустрічаючись, ні Майзель, ні Грай-Городецька ніколи не згадували той епізод. Їм обом було вкрай неприємно, що Костюк пригадав анатомку.

— Нічого ви не навчилися, Степане Карловичу, — сказав Костюк. — Історичний досвід для вас минув безслідно. Ну, не подобається вам пересадка. Так і скажіть. А не приплітайте до неї всю світову політику. А вам, Нонно Михайлівно, браво. Браво!

Він упритул підійшов до неї й тричі плеснув у долоні.

— З вас, Нонно Михайлівно, вийшов би непоганий драматург. Або автор детективних романів. Агата Крісті. Ви влаштували тут дуже ефектну сцену… але надто далеку від істини. Нема чого, грати на пораненнях Дмитра Васильовича. Не вашими руками їх чіпати. («Йолоп, — подумав Костюк, — що я верзу? Кажуть, що вона з ним… Йолоп…») Ви прекрасно знаєте, що ми не жартуємо з такими речами, як життя і смерть. І я про це ясно написав у доповідній. Ми будемо вирішувати ці питання в кожному конкретному випадку окремо, враховуючи всі клінічні й електроенцефалографічні дані. Щоб відкинути всі сумніви, ми вирішили брати серце через десять-п'ятнадцять хвилин після повної зупинки серцевої діяльності. Це ускладнює справу й зменшує наші шанси на успіх, але… А те, що ви, спеціаліст із галузі судової медицини, й досі не знаєте, де стає неможливим життя, де його ниточка рветься неминуче й фатально, — хай це лежить на вашій совісті, Нонно Михайлівно. Ви можете й почекати кілька годин. Поки людина задубіє… поки з'являться трупні плями. А я не можу чекати. Не можу! Бо я щомісяця виписую з клініки людей просто на кладовище. Вони прощаються з нами, дякують, а я вже бачу їхні мертві обличчя, знаю, що вони приречені. А скількох ми взагалі не беремо в нашу клініку?