Юрий Щербак - Бар'єр несумісності

— Цілком можливо, — сказав Костюк.

— Вітаю вас, професоре Костюк, — Нонна Михайлівна вперше глянула на нього блакитнявими очима, але йому вдалось, що вона ними не бачить.

— І вас теж вітаю, Дмитре Васильовичу…

Вона повернулася до Стоянова, чемно нахилила голову.

— …бо якби в сорок третьому році ви потрапили до рук шановного Андрія Петровича, а не академіка Бурденка, ваше серце вийняли б і віддали комусь іншому. Бурденко, на щастя, не повірив, що ви померли, Дмитре Васильовичу, хоча, як я пам'ятаю, дехто й казав йому, що не варто витрачати на вас час.

Це другий постріл, подумав Костюк. І якщо то був постріл у серце, то це — постріл у потилицю. Ця баба надивилась таких речей.

— Я резюмую, — сказала Нонна Михайлівна, скинувши з плечей шубу. Стояла вона висхла, небезпечна, в чорному, як і личить професору, костюмі, лише перламутром блищали її нігті. — В тому вигляді, як зараз, доповідна професора Костюка недопрацьована. Згідно з законом, мертвою вважається людина, в якої припинилася серцева діяльність. І можете бути певними, що я стоятиму на сторожі закону. Я не дозволю, аби бралося серце живої людини. Я пропоную створити об'єктивну комісію, яка б у тому випадку, якщо професор Костюк робитиме трансплантацію, визначила в донора момент смерті. Пропоную призначити мене головою цієї експертної комісії. Дякую.

Вона сіла, мерзлякувато загорнувшись у шубу.

— Слухай, — прошепотів Голуб на вухо Мовчану, — це правда, що вона була коханкою Стоянова?

— По-моєму, вона була коханкою Сатани, — відповів Мовчан.

«Справу програно», — подумав Микола Іванович Собінов. Він од цієї думки відчув навіть полегшення. Повертаємось до своїх клапанів, комісуротомій, тетрад Фалло, й нема чого більше рипатися.

Слово взяв професор Спиридон Іванович Нечай, завідувач кафедри патологічної анатомії. Він весь цей час мовчки сидів у кутку, сперши важку голову на руки. Обличчя в нього було червоне, й, мабуть, він сьогодні вже заправився; в Спиридона Івановича була трохи вища норма, ніж у Майзеля: не келишок коньяку, а склянка, ще й до того, як казали аспіранти з його кафедри, додавалася склянка шампанського. Та ніколи він не хмелів. Тільки очі наливались кров'ю, але слова були, як і завжди, важкі, як булижники, думки несхибні — ніякого белькотання, варнякання. Цими словами він наче шлях вимощував — повільно, але назавжди,

Нечай звів важкі повіки, зиркнув на Стоянова своїми темними глипаками.

— Багато ми базікаємо, Костюк робить діло. Треба його підтримати, а не тюкати. Він не хлопчик на базарі. Він один із найкращих хірургів у світі. І треба з повагою ставитись до його пропозиції. Хай робить трансплантацію. Перша буде невдала, це ясно. Але це нічого. Він свого доб'ється. А вам, професоре Полтавець, соромно вихвалятися смертями від апендициту. Навчіть краще своїх хірургів накладати кисетний шов. Я повністю підтримую Костюка. Там, де смерть зможе допомогти життю, — оце і є медицина майбутнього. А не свищі після апендектомій. Коли бажаєте, я візьму участь у будь-якій комісії в справі трансплантації. І чим скоріше зробить Костюк пересадку, тим краще. Бо поки розкачаємось, Москва і Ленінград нас обженуть. А ми знову залишимося ззаду.

— Ну що ж, — сказав Стоянов, машинально обмацуючи рукою голову там, де були тверді рубці. — Може, тепер послухаємо, що скаже клініка професора Костюка? Хто хоче сказати?

— Дозвольте мені, — підніс угору вказівний палець Мовчан. Коли в них у клініці була делегація лікарів із Аргентини, він бачив, що саме так вони просили надати їм слово.

— Від імені всього колективу клініки я протестую проти виступу професора Майзеля, — сказав, збліднувши, Даня Мовчан, від чого ще чорнішими здались його вуса. Зараз Даня йому вріже, подумав Голуб. Даня такий — коли заведеться, то нічим його не зупиниш. А Даня схожий на татарського хана, здивувався Голуб, Як я досі до цього не додумався. Тепер його так і зватиму: хан. Справжній хан.

А Даня вже закусив удила.

— Я вважаю виступ професора Майзеля неприпустимим як за формою, так і за змістом. Прикриваючись високими словами, професор Майзель хоче позбавити нас безперечного права на пересадку серця. З якою метою, Степане Карловичу, ви це робите? Навіщо ви нам читаєте ваші німецькі журнальчики? Ми вам що — діти? Ми розуміємо, чому ви не хочете, щоб ми зробили пересадку, Бо тоді всі ваші хворі до нас втечуть… І так у вас лежать хворі, яких може врятувати тільки операція, а ви їх на мікстурах тримаєте…