Юрий Щербак - Бар'єр несумісності

«Бог ти мій, — подумав Голуб. — Так я й знав. Я йому казав. Аби розворушити цих долдонів, треба мати сталеві нерви. Як головою об стіну. Не треба було сюди взагалі звертатись. Треба було провести операцію й поставити всіх перед доконаним фактом. Їм то що? Вони моралісти, звикли базікати. Вони операцій не проводять. І ні за що не відповідають. Як там Милочка? Здається, полетів її наречений на турбореактивному лайнері на край світу — заробляти грошики на зразково-показове комсомольське весілля. Недаремно казав один француз: «Суд над Барнардом — це не суд науки. Це суд моралі й метафізики».

— Пересадка серця не створила, на мою думку, жодної моральної проблеми, — вів далі Костюк. — Ми не розробляємо новий вид зброї масового винищення, не працюємо над проблемою керування процесом спадковості. Якщо у випадках із фізикою чи генетикою можна говорити про моральний бік дослідження, то в нашій ситуації про це просто смішно казати. Ми рятуємо людину. Чи є щось моральніше за це? Пересадка — це звичайна операція. Галас навколо неї швидко вщухне, й настане час, коли на неї дивитимуться, як на звичайну апендектомію. І коли хтось умиратиме від трансплантації, хірургам будуть дорікати, як ми сьогодні професорові Полтавцю. Поки що пересадка викликає сенсацію. Це складна операція. Нова. Але в етичному плані не є нічим новим. Коли почали пересаджувати нирки, всі теперішні гуманісти мовчали. Як же! То нирки, низький орган, що виробляє сечу. А серце — це душа, це птиця, це факел! Палаюче серце Данко та тому подібні романтичні словеса… Це — погляд вісімнадцятого, в крайньому разі — дев'ятнадцятого століття… Зараз ми можемо точно відповісти, де міститься людська душа і в чому полягає життя людини, як істоти, що усвідомила своє Я: в корі головного мозку. А серце — це насос, помпа. М'ясо. Коли насос псується, його замінюють. Нічого страшного в тій статті, що ви нам прочитали, Степане Карловичу, нема. Не вірю я, що на Заході лікарі такі вже криміналісти. Стаття розрахована на сенсацію, на нездоровий інтерес публіки. А щодо живих «консервів», то це правда. Спитайте в інституті нейрохірургії, скільки там лежить тих «консервів».

Костюк пошукав щось серед своїх паперів, нарешті знайшов папірець, подав Стоянову.

— Я прошу Міністерство охорони здоров'я дозволити нам провести трансплантацію серця. Я не зупинятимусь на методиці та технічній підготовці нашого колективу, це все викладено в доповідній. Я прошу тільки Міністерство допомогти нам у подоланні ряду труднощів. Там, Дмитре Васильовичу, конкретно написано, що ми потребуємо. З пропозицією Нонни Михайлівни про створення експертної комісії, я, звичайно, згоден. Думаю, нема кращого кандидата на посаду голови комісії, ніж наша чарівна Нонна Михайлівна.

— Дмитре Васильовичу! — вигукнув професор Полтавець. — Якщо ви йому гроші дасте, а мені відмовите, я, їй-богу, оголошу голодовку. Ось побачите!

— Це вам буде тільки на користь, — усміхнувся Стоянов. — Не хвилюйтеся, закінчите ви свій корпус.

— Вже п'ять років кінчаємо.

— Ну добре, товариші, — сказав Стоянов. — Накричались ми вдосталь, треба кінчати. Що я вам можу сказати? Міністерство охорони здоров'я Союзу кілька днів тому видало наказ, в якому дозволяє займатися трансплантацією серця п'ятьом кардіологічним центрам країни, які мають великий досвід операцій на сухому серці. В тому числі дозволено клініці професора Костюка, Але, уважно вислухавши вас, я ще раз переконався, що це дуже складна й неясна справа. І підходити до неї треба надзвичайно обережно. А не рубати з плеча. Професор Костюк — один із провідних спеціалістів у Союзі, й не мені вказувати йому, коли робити трансплантацію. Хочу тільки, щоб ви, Андрію Петровичу, самі все зважили, все досконально підготували. Щоб не поцілили ми пальцем у небо. Бо, товариші, доцент Мовчан де в чому правий. Трансплантація — це справа в якійсь мірі й політична, бо вона торкається престижу нашої науки. А в наш час, коли загострилася ідеологічна боротьба, коли засоби масової інформації на Заході поставлено на службу пропаганді, кожна наша невдача використовується ворогами для дискредитації ідей соціалізму. Саме через це так обережно ставиться до трансплантації Петро Борисович. Обережно, а не негативно. Нам не треба дати себе втягнути в гонку трансплантацій. Ніякі особисті міркування тут не можуть мати місця. Проблему трансплантації треба вирішувати широко, на високому науковому рівні. Адже дивіться — й досі не вирішена проблема імунологічної несумісності. Проблема протезування серця перебуває ще в зародковому стані. Моральні проблеми… Тут я можу погодитися з професором Майзелем: моральний бар'єр, очевидно, важче перейти, ніж бар'єр імунологічний, і, до речі, Андрію Петровичу, я не можу поділити ваше захоплення західною медициною. Ми все знаємо, ми віддаємо належне блискучій техніці західних хірургів, але це ще не все… Ви знаєте, товариші, що вдові Касперака, одного з перших американців, якому пересадили серце, Стенфордський медичний центр надіслав рахунок на двадцять вісім тисяч доларів тільки за обслуговування, без вартості самої операції. А її вартість становить приблизно п'ятдесят тисяч доларів.