Юрий Щербак - Бар'єр несумісності

Він, нарешті, повернувся до неї обличчям.

— Тільки зараз я зрозумів, — сказав рівним голосом, наче й не плакав — тверезим, рівним голосом, — тільки зараз я зрозумів, що найбільше й найкраще, що можу я мати в цьому житті, це ти.

— Тільки не треба гучних слів, — сказала вона.

— Можеш мені не вірити. Навіть більше — не вір мені. Надто багато я брехав тобі. Але зараз я кажу правду. Я зрозумів один страшний закон життя. В цьому світі людина самотня. Вона природою приречена на самотність. І якщо людина має двоє, троє близьких їй людей, то й це багато. Це найчастіше батько, мати… ну, може, брат. Інколи друг. І все. Це страшно. Розумієш? Це страшно! А я завжди був сам. Усе життя. Сам, сам, сам! Завжди сам. Розумієш? Батьки чужі. Нічого спільного я не мав із ними. І от з'явилась єдина в світі людина, яка любила мене, яка терпляче зносила мої вибрики, виконувала всі мої забаганки, для якої я був найголовнішим на землі — незважаючи ні на що. Адже ти знала, що я поганенький журналіст. Ти ж розуміла. Скажи — знала? Знала?

— Тоді мене це не цікавило.

— Тебе це не цікавило. І в цьому було моє щастя. Ти просто любила мене. А я на все це наплював. І тільки тепер зрозумів це. Благаю тебе — пробач. Прошу, благаю. Мені страшно. Без тебе я загину. Пробував забутись… пішов по якихось бабах… думав — подумаєш, велике щастя. Чи мало на землі жінок. І нічого не вийшло. Лежу поруч із нею, а згадую тебе. Я прошу тебе — давай помиримось.

— Ні, — сказала Валентина.

— Не поспішай! — вигукнув він, і вона подумала, що все це нагадує їй давно бачену мелодраму. Потім вона подумала, що, мабуть, життя багато в чому скидається на мелодраму.

— Не поспішай, не кажи «ні». Я розумію — я тебе образив… Мій батько… він подонок… ми нічого з ними не матимемо спільного. Я завинив перед тобою. Мені треба було одразу послати моїх батьків до біса…

Треба було послати. Чого ж ти не послав, мій милий? Чого ти не послав того худого чоловіка в шкіряному плащі, людину з обличчям Великого Інквізитора, котрий вже ніде не працював і не знав, куди дівати свою диявольску енергію. Великий Інквізитор на пенсії, на заслуженому відпочинку. В цих людей вузькі очі. Як я одразу не помітила, що в них вузькі очі? І у Владислава теж батькові очі. Як я одразу не помітила цього? Коли він постаріє, він зовсім стане схожим на свого батька, і я не зможу з ним жити, бо він щохвилини нагадуватиме мені свого таточка. І коли він наближатиметься до мене, мені здаватиметься, що то його батько наближається, як того літнього вечора, коли ми залишилися з ним самі в квартирі. Старий кавалерійський кінь, як він казав про себе. Кінь. Він ніколи на коні не їздив, цей старий вогнепоклонник. А ноги криві в нього від рахіту, а не від коня. Я дала йому по морді, — потім довго боліла рука, а світла він так і не запалив і тінню кружляв по квартирі. А коли я сказала Владикові про його дорогого таточка, він тільки засміявся, наче йшлось про дотепний жарт, і сказав: «Ого. Ти дивись. А батько ще нічого. Справжній мужчина. Не надавай цьому значення. Він пожартував». Так, вони дуже любили жартувати. Це родина жартівників. І він, і його батько, й мати, яка ненавиділа мене й ревнувала до батька. В їхньому домі панувала атмосфера жартів. І коли я прибирала квартиру й знайшла той зошит, це теж був жарт.

Авжеж. То був жарт.

То був один із найдосконаліших жартів Гармаша-батька. Після тої історії він принишк, і лише в його вузьких очах читала вона свій вирок. Він засудив її на страту. На повільне, крок за кроком, міліметр за міліметром, слово за словом, клітина за клітиною духовне винищення. І от, якось прибираючи квартиру, вона випадково натрапила на звичайний загальний зошит. Із зошита випала на підлогу фотографія. Її фотографія. Здивована, вона розгорнула зошит і мало не зомліла. То був щоденник її життя , заведений Гармашем-татечком. Він збирав компрометуючі матеріали про неї. Він стежив за нею, збирав інформацію про її друзів — із ким вона зустрічається, хто до неї дзвонить, хто може бути її коханцем. Усе, що вона казала, було акуратно записано в щоденнику, який вівся день за днем. До щоденника було прилучено кілька її фотографій — вона в колі університетських друзів, вона в редакції, вона з хлопцями з радіокомітету під час одного з відряджень у село.

І коли невдовзі після того, під час чергового нічного приступу ревнощів, Владислав, який став хворобливо підозріливим, ударив її, вона сказала: «Ти фашист. Ти і твій батько — фашисти. Вам би в концтаборі наглядачами бути. Щастя, що держава вас тримає в руках і що ви писнути не можете. Дай вам волю, ви б себе показали». І пішла від нього. Потім повернулась. Потім знову пішла. Вона тоді ще любила його. Ще залишалась та велика інерція кохання, та звичка, та оболонка, той стереотип поведінки, що штовхає людей в обійми одне одного. Кохання на згарищі.