Юрий Щербак - Бар'єр несумісності

— Ви часом не євангеліст?

— Ні, — спокійно сказав Костюк. — А що, схожий?

— Не зовсім. Але добрий. До побачення.

— Ночувати не будете?

— Ні, знаєте, — криво посміхнувся Гармаш. — А то ще вб'ю вас уночі на грунті ревнощів.

— А ви вмієте вбивати? — спитав Костюк.

— На жаль, ні, — відповів Гармаш і подався собі туди, де сяяв вогнями київський вокзал.

Йшов він легко, наче скинув із себе важкий тягар.

Костюк повернув ліворуч — у свою темну, в снігових заметах вуличку. Подумав, що цей тип дуже схожий на майора Софронова.

Наблизився до дверей під'їзду, постояв, покурив, а потім знову пішов на Пушкінську вулицю, до Валентини.

Засідання проблемної комісії призначили на другу годину дня в кабінеті Дмитра Васильовича Стоянова. Костюк прибув зі своїм почтом — із усіма, хто брав участь у нараді в лабораторії Голуба.

Дмитро Васильович Стоянов, сивий, з пошрамованим темношкірим обличчям (за походженням — болгарин; брат його, Іван Стоянов, був відомим болгарським комуністом, убитим під час білого терору в 1923 році), попросив присутніх висловитися з приводу доповідної записки професора Костюка. Говорив Стоянов тихо, без ніякого виразу на обличчі, без ніяких інтонацій, і навіть спостережливі міністерські психологи, що не одні штани протерли на всяких засіданнях, не могли збагнути — якої ж думки про всю цю затію Костюка дотримується сам Стоянов.

Першим слово взяв Степан Карлович Майзель — мабуть, останній зі старої гвардії київських терапевтів, людина, яка вчилася в Образцова й працювала з Яновським і Стражеском. Майзель був вищий навіть за Костюка, довготелесий, повільний, з бритою головою та сивою щіточкою вусів на старечому обличчі, де хитро виблискували світлі очі, мовби час анітрохи не торкнувся їх, очі студента Кенігсберзького медичного факультету; очі, для яких нема милішої картини, ніж порядок, дисципліна, тілесне та душевне здоров'я. Степан Карлович ненавидів усе нечисте, безладне, темне, не освітлене гуманістичним світоглядом, — цим великим спадком мислителів XIX століття. Майзель був кардіологом. Його діагнози вражали патологоанатомів своєю точністю — мовби він ще при житті розтинав хворого, зазирав у його серце; Степан Карлович сам переніс три інфаркти. З усмішкою говорив, що у нього добре треновані судини — щодня він випивав маленький келишок коньяку; через те, мовляв, і не загинув, перележав, витримав.

Степан Карлович повільно дістав із внутрішньої кишені піджака окуляри, протер їх гарненькою витирачкою, потім витяг із шкіряної течки журнал в яскравій обкладинці. Не поспішаючи, розгорнув журнал.

— Це західнонімецький журнал «Штерн». Мені привіз його доктор Вундт із Мюнхена (він сказав: Мінхена). Послухайте, що пише якийсь Ульріх Шіппке: «Коли диво з Кейптауна стане доступним для всіх, наші лікарні переповняться несамовитими істотами: живими небіжчиками, тіло яких будуть оживлювати машини. Вже зараз їх можна зустріти майже в усіх німецьких клініках. Вони лежать свіжі й теплі, але мертві. Їхні розплющені очі дивляться нерухомо кудись у порожнечу, й часами здається, що вони хотіли б щось побачити вві сні. Та їхня свідомість уже згасла. Лише в грудях продовжує битися серце, мовби нічого не сталося. Але воно б'ється в тілі трупа, досконало змуміфікованого — завдяки машинам для дихання та оживлення — години, дні та місяці. В клініці нервових хвороб Мюнхенського університету понад рік утримувано в стані біологічного життя тіло одного чоловіка. Його волосся росло, й треба було його щодня голити. Зовнішньо ніщо не свідчило про те, що він мертвий, бо він умер кілька місяців тому внаслідок отруєння чадом».

Степан Карлович витримав паузу, зняв окуляри, пробіг швидким поглядом по присутніх і знову взявся за журнал.

Як тільки він почав читати цю статтю, Костюк зрозумів, куди він хилить.

«У майбутньому, — вів далі Майзель, — потрібні будуть тисячі таких живих останків. Жодній людині молодшій за 25 років не можна буде гарантувати права цілковитої спокійної смерті й поховання, коли трансплантація серця стане щоденною справою. З тисяч померлих готуватимуться в лікарнях штучно оживлювані людські консерви, аби в разі потреби вирізати з них те, що потрібно. Може, ви розраховуєте на серце, пару нирок, нову печінку? В оживлених останках все до ваших послуг. Варто лише відключити й вирізати серце. Сучасний канібалізм гігантських розмірів є остаточним наслідком того, що було зроблено в Кейптауні з Луїсом Вашканським. Це поступ, який після першого подиву та надії пробуджує в людях жах, примушує їх здригатись. Чи маємо право грабувати серце з чужих грудей? Чи маємо право з цією метою утримувати людей на «нічийній землі», між справжнім життям і справжньою смертю і таким чином якнайдовше консервувати їхні внутрішні органи, щоб згодом вирізати їх із ще теплого тіла, аби рятувати власне життя? Значення занепокоєння громадської думки перед лицем розв'язуваних питань, які донедавна належали до табу, ілюструють цифри: тільки в Федеративній Республіці Німеччини б'ється 60 мільйонів сердець. Щодня майже 400 з них псується і то так капітально, що їх уже несила полагодити, їх треба замінити новими серцями. Це означає щорічний попит на 144 тисячі замінних сердець. Цьому нечуваному попиту на «замінні двигуни» можна протиставити щось близько 40 тисяч потенційних донорів. Замінні серця мають бути молодими. Тільки тоді є сенс пересаджувати їх. Хірурги виходять із тої гадки, що вік трансплантованого серця не повинен перебільшувати 25 років. Але в цьому віці маємо в Федеративній Республіці щорічно тільки 5300 загиблих у катастрофах (життя яких було раптово перерване, і в зв'язку з чим вони особливо надаються до ролі донорів) і близько 35 тисяч інших молодих людей, котрі вмирають від хвороб, при яких не пошкоджується серце. З тих 40 тисяч сердець потрібного віку принаймні дві третини неможливо буде використати з різних причин, хоча б через те, що жертви помруть у таких місцях, де немає потрібної апаратури для перетворення їхніх тіл на життєві «консерви». Таким чином, залишається 10–15 тисяч, які могли б бути фізично оживлені аж до часу видалення серця. Це означає, що вимінювані серця будуть дефіцитним товаром…»