Юрий Щербак - Бар'єр несумісності

Владислав мусив бути першим із перших, інакше він жити не міг, і вже тоді в цьому хлопчакові зріла холодна ненависть до тих, хто відсовував його вбік, хто заважав йому доводити свою зверхність. Ставши старостою класу, він створив струнку ієрархічну систему, оточивши себе підлабузниками. Тут плелись інтриги й заохочувалися доноси; його боялися в класі, бо його найближчими поплічниками стали два брати — відомі на всю школу зарізяки Афонські. Та, незважаючи на це, життя з деякого часу почало відміряти Гармашеві болісні ляпаси, і він потроху почав розуміти, що він не перший, що є хлопці кращі за нього, що він взагалі, може, й не буде ніколи першим, — і постійна, голодна лють заволоділа ним: він ненавидів Вітьку Журбу за те, що в того виявились яскраві математичні здібності, за те, що Вітька був улюбленцем школи, й за те, що коли у Вітьки помер батько, на похорон пішли всі вчителі разом із директором школи. Він ненавидів гарного кучерявого хлопчика Стефана Брилля за те, що той блискуче грав на роялі — батько в Стефана був композитором, і хлопчик успадкував од нього абсолютний слух і тонкі, напрочуд граційні пальці; Стефан грав на їхніх вечорах Моцарта й Шопена, і Гармаш ненавидів його кучері, його дівочі вії, його довгі пальці. Він ненавидів Тольку Черненка за те, що той пише гарні вірші й вчителі пророкують йому літературне майбутнє, і тільки десятьма роками пізніше ця ненависть минула, коли Гармаш зустрів випадково Черненка, спустошеного п'яничку, викінченого алкаша, зіжмаканого й розтерзаного кололітературним московським життям, геть зіпсованого якимись режисерськими та сценарними курсами.

Ще більше почав діставати ляпасів Владислав Гармаш в університеті, де ніякі суспільні навантаження не могли замінити того, чого в нього не було: таланту. Він посідав багато всяких посад — і все це були немовби протези: протез обличчя, усміхненого, компанійського, свій хлопець в дошку, усмішка привітна з затверділого алебастру, скляні очі й штучний ніс; протез душі — широкої, відкритої, бо Владик зрозумів, що шкільні методи тут себе не виправдовують; він народжував і виховував себе знову, й душа його стала, як складаний ніж: сталеві леза всередині, а зовні — ніжний мінливий перламутр.

І коли зустрів Валентину, він був ніжний і перламутровий, глибокий і складний, блискучий і добрий, дотепний і, якщо цього вимагали обставини, меланхолійний. Чи кохав він її? Так. Чи кохала вона його? Так. Чи було їм добре вдвох? Так. Чи не розуміли вони одне одного? Так. Чи було їм спочатку байдуже, що вони не розуміють одне одного? Так. І кілька перших років їхнього подружнього життя на всі питання можна було давати стверджувальну й безтурботну відповідь: так, так, так.

Вона відчинила двері. Він ступив у кімнату, коло дверей обережно поставив валізку. Він був у цій кімнаті лише один раз, коли вони розмінювали квартиру. Вона запалила велике світло, хоч ще не сутеніло. Він довго витирав черевики, потім став, мнучи в руках шапку.

— Зніми пальто, — сказала вона.

Тільки тоді він скинув пальто,

— Сідай.

Він сів на стілець, коло столу. Вона нервово жбурнула свою шубку на тахту, хотіла було зняти при ньому чобітки-козачки, та передумала: наче було щось у цьому інтимне, таке, чого при ньому не варто було робити.

— Їсти хочеш?

— Хочу, — сказав він.

— Тільки в мене хліба немає.

— Нічого.

— Як тобі працюється?

— Я переходжу на нову роботу,

— На яку?

— Зовсім нову. Відповідальну.

«Навіщо я його питаю, — подумала вона. — Хіба мене це зараз цікавить? Яку нову відповідальну роботу може знайти собі пересічний журналіст? Журнал товариства сліпих? Нову редакцію, нові столи, заляпані чорнилами, нову метушню й нових друзів, які з кожного приводу і без приводу ходять у винний магазин, де оповідають брехливі історії про жінок».

Вона підійшла до холодильника.

Владислав устав, наблизився до неї й зняв окуляри.

«Невже збирається цілувати», — з огидою подумала вона. Та потім побачила, що він плаче. Він пучками витирав очі, а сльози бігли по щоках, затікаючи в кутики рота. Він став на коліна перед нею.

— Валю…

— Встань, — сказала вона злякано. Ніколи таким вона його не бачила. Огиду й жаль почувала вона. — Встань… прошу тебе…

Він цілував їй руки, плакав, потім підвівся, сів на стілець, прикрив обличчя руками. Плечі його здригались:

— Тільки ти… тільки ти… — твердив він, схлипуючи. — Без тебе не можу. Не можу. Ні з ким не можу. Не хочу. Все не так. Я винен. Винен. У всьому. Пробач, мені. Пробач.