Юрий Щербак - Бар'єр несумісності

Оскільки імунологічно близьких осіб легше добрати серед великої кількості донорів та реципієнтів, лейденський професор Ван-Роод (один із тих, хто розробив методику добору антигенів двох людей) запропонував створити міжнародну організацію обміну людських органів. Вона має називатися «Євро-Трансплант», Ядром цього центру стане електронний мозок. В його пам'яті повинні міститись імунологічні та клінічні дані про хворих із усієї Європи, котрі потребують сердець, нирок чи інших органів для трансплантації. Якщо в якійсь із країн Європи помре людина з серцем, придатним до трансплантації, її смерть має бути штучно загальмована. Комп'ютер у Лейдені отримає імунологічні дані вмираючої людини й блискавично вирішить, котрому з хворих треба пересаджувати це серце з огляду на антигенну спорідненість. У цій системі повинні співпрацювати сотні лікарських колективів із різних країн. Хворих для трансплантації будуть перевозити на реактивних літаках. В останній третині XX століття людство може стати свідком виникнення нової, небаченої досі централізованої системи трансплантації.

Але це все були плани, сміливі проекти, помисли на майбутнє.

А Костюку треба було ступити перший крок.

Зробити вдалу трансплантацію.

Одразу після цього починалась боротьба з відторгненням серця. І це вже був другий крок: подолати бар'єр несумісності. Для того, щоб знешкодити згубні для пересадженого серця захисні сили організму, застосовувались різні методи: перш за все хворому вводили у великих кількостях АЛС — антилімфоцитарну сироватку, яка нейтралізувала лімфоцити, давали преднізолон та азатіоприн. Дехто з хірургів провадив навіть рентгенівське опромінювання пересадженого серця.

Ось чому від лабораторії Софії Абрамівни Рапп залежав успіх пересадки.

— Ми готові, Андрію Петровичу, — сказала Софія Абрамівна, колись ставна, гарна жінка. Її чоловік, полковий комісар, загинув на війні.

Костюку тепліше стало на серці. Вона не підведе.

— У нас є американський азатіоприн у достатній кількості, — сказала Софія Абрамівна. — АЛС ми теж приготували. Ми зараз одержуємо АЛС у високому титрі. Я за пересадку.

— Даня.

— Що я? — недбало сказав Мовчан. Серце в нього калатало, як у запасного гравця, котрий почув, що його, нарешті, беруть до збірної команди. От і настав його час. Це буде як вибух бомби: статті в газетах, інтерв'ю в «Неделе», фотографії в «Огоньке», кінохроніка, телебачення. Даня уявив, як його обличчя з'явиться на екранах у різних містах країни; не одна жінка чи дівчина зітхне, не одна подумає: «Це він. Той, про якого я мрію ночами: сильний, гарячий, брутальний, справжній мужчина». Даня був пожадливий до життя. Виходячи з клініки, він легко скидав із себе нещастя, кров, смерть та й радість вилікуваних теж скидав, мов білизну, яку знімаєш, ідучи з операційної, і тільки одна думка пекла його зсередини, не даючи спокою: жити! Треба жити! Його дружина, що народила йому двох синів, була нещасна жінка, бо Даня, з тою ж пристрастю, з якою колись покохав її, тепер зневажав; він часто міняв коханок і вже кількох дівчат із клініки звів. Костюкові про всі Данилові фортелі доносили — та дивно: жінки й дівчата, скривджені ним, ніколи на нього не скаржились, мабуть, кохали його, перелюбника, мабуть, чимось він укоськував їх, так що ніяких скандалів у клініці не було. Любив Даня гульнути, любив випити, смачно поїсти, любив свого «Запорожця» — міг годинами порпатися в моторі, так що руки ставали чорні й він ледве потім відтирав їх щітками в передопераційній. Була в Дані стихійна черкеська сила, білозуба, звірувата усмішка на смаглому обличчі, була точність в руках — різав він сміливо, не вагаючись, майже весело, нахабно сперечався з Костюком, і без нього Костюк ніколи б не зважився на трансплантацію серця. Костюк вирішив, що серце донора братиме Микола Іванович зі своєю бригадою, а вони з Давидом пришиватимуть це серце реципієнту.

— Треба було давно вже зробити цю пересадку, — сказав Даня. — Дочекались, поки нас переплюнули.

— Що ти базікаєш, — сказав Костюк, та в голосі його не було гніву. Бурчав для порядку. — Треба, треба. Нема чого вихвалятися. Он у Х'юстоні скільки пересадок зробили, а хворі всі померли. Ти був у Х'юстоні?

— Ні, — сказав Даня. — Я був у Мотовилівці.

— Ну то помовч. Боря, твоє слово.

— Пересадку ми не зробимо.

— Ти що? — Костюк починав гніватись.

— Не зробимо, — вперто сказав Боря. І де тільки взялися в ньому злість і впертість? — Не зробимо тому, що дорога до клініки паскудна й ніяка швидка допомога не погодиться возити хворих у цей райський куточок. Не зробимо тому, що в переважної більшості хворих нема телефону. А як ви викличете родичів? Як ви попросите в них дозволу взяти серце їхнього сина чи дочки? Не зробимо тому, що поки вам дозволять узяти серце, поки всі бюрократи й моралісти узгоджуватимуть папірці й накладатимуть резолюції, всі хворі давно помруть і нікому буде робити трансплантацію.