Юрий Щербак - Бар'єр несумісності

Вони вийшли на Хрещатик. Падав мокрий сніг. Сніг одразу заліпив скельця Владиславових окулярів; той пальцями почав протирати їх.

— Де ти зупинився? — спитала Валентина.

— Ніде, — сказав Гармаш. І запитально подивився на неї.

— Ти даремно приїхав, — сказала вона. — Чи, може, в тебе є тут якісь справи?

— Ніяких, — швидко сказав він. Їй здалось, він злякався, що вона не повірить йому. — Тільки ти.

Як це було? Після університету вони працювали в Хмельницькому, в обласній газеті. Знімали кімнатку на березі Бугу. Містечковий тихомирний пейзаж. Ввечері люди сиділи попід домами, гомоніли, пліткували, а коли вони йшли в кіно або в гості, сусіди завжди змовкали. І дивилися їм услід. Це подобалось Владику. Вони знімали маленьку кімнатку без кухні — тільки на веранді поставили газовий балон. Вони були щасливі. Інколи просто вдень Владик витягав її з редакції, вони приходили до своєї кімнатки й любили одне одного, а потім, поморені, повертались назад у редакцію. Коли вперше вона зготувала суп, вони відправили його батькам таку телеграму: «Валя зготувала суп картопляний з м'ясом поки живі здорові подробиці листом цілуємо діти». Потім коло їхньої халупи викопали великий котлован, під якесь будівництво, і в старому підвалі знайшли багато людських скелетів. Казали, що бульдозеристи часто знаходять золото, коли руйнують містечкові халупи.

Все було гаразд, тільки Владику не вистачало піаніно, й він казав, що пальці в нього вже не гнуться і що в місті Хмельницькому гине великий джазовий піаніст. Тільки в гостях у свого редактора Владислав відводив душу, акомпануючи дружині редактора, котра співала пісні з репертуару Людмили Зикіної. Одного разу вони купили гусака; розклали на подвір'ї вогнище й засмажили гусака просто з пір’ям. Сусіди дивились на них, як на божевільних.

Потім вони повернулись до Києва й стали жити разом із Владиславовими батьками в їхній трикімнатній квартирі.

Вони дійшли до площі Калініна. Ліворуч, на горі, у невеселому мокросніжжі темно вгадувалось громаддя готелю «Москва».

— У тебе… не можна переночувати? — боязко спитав він.

Що з ним сталось? Він, який ревнував її до телеграфних стовпів, який ночами бив її по обличчю й кричав: «Суко! Суко!», й казав, що ненавидить її, що вона зіпсувала йому життя, що вона бездарна, лінива сука і що якби не вона — він би написав свій роман, він би став справжнім письменником, а не гнив би все життя в провінційних газетах, він, який горів тихою ненавистю до всього, що вона робила — чи то вона готувала йому їсти, чи до її статей, чи до її нічних любощів — його останнім часом дратувало в ній усе, щонайменші дрібниці, — він тепер стояв перед нею покірливий, зламаний і просився переночувати в її кімнаті. І в цій його приниженості не було фальші, не було гри, вона відчувала, що все, що він говорить зараз і робить, — все це справжнє, щире, — і це злякало її. Не чекала вона цього.

— Можеш побути в мене, — сказала, не дивлячись на нього.

— Спасибі, — сказав він і поцілував їй руку. Вона відчула, яке холодне й мокре в нього обличчя.

— Я переночую в подруги, — додала вона.

Він нічого не сказав, може, не повірив їй. А може, не хотів перечити.

Де взялась його ненависть? Змалку він був сам, і змалку він був переконаний, ні хвилини не сумнівався, знав напевно, що його чекає велике майбутнє, не має значення, де і яке. Його таточко ходив виснажений працею, і колір його обличчя був такий, наче вийшов він із тюрми, — татечко все скаржився на печінку і їздив з мамою в Єсентуки. Днями татечко відсипався, вечорами порипував чобітьми по квартирі та повчав маму, як треба жити, а синові подеколи давав хльосту за четвірки. Згідно з татовою життєвою генеральною концепцією, син його мав стати круглим відмінником. І став ним. Четвірки були рідкістю. А як навчився бацькати на піаніно, то татечко був і зовсім утішений. Виникли тільки репертуарні незгоди між батьком і сином. Перший наполягав на переважному виконанні народних пісень. Опріч того, були ще в них старі ноти — велика книжка в пошарпаній обкладинці: «Військові марші всіх російських гвардійських полків» в аранжировці для фортепіано А. Дернфельда. На обкладинці було намальовано купу всякої зброї: рицарський шолом, мечі, списи, мушкети, ядра, димом і вогнем пахкали гармати, прикриті щитом, на якому був зображений двоголовий орел. Виявляється, кожен полк мав свій марш: лейб-гвардії Преображенський, лейб-гвардії Семенівський, лейб-гвардії Ізмайлівський, лейб-гвардії Гатчинський полки, Кексгольмський гренадерський імператора австрійського полк, Санкт-Петербурзький гренадерський короля Фрідріха Вільгельма III полк, лейб-гвардії кірасирський його величності полк; навіть якийсь зачуханий лейб-гвардії саперний батальйон мав свій власний марш. Тато любив слухати ці марші. Владик насуплено тарабанив марші лейб-гвардії — наче білі й чорні коні важко гупали по клавіатурі, від чого в татовому серці ставало солодко, й серце його соколом злітало від акордів величних, мов колонади Зимового палацу. Владик плював на всі марші, бо захопився джазом і вже знав, хто такий Оскар Пітерсон, а тато лаявся, казав, що це музика товстунів, хоч, звісно, Владик ніяким товстуном не був. А що тато через велику перевантаженість роботою не мав часу на естетичне виховання сина, то джаз переміг.