Юрий Щербак - Бар'єр несумісності

Обвів усіх поглядом і, не чекаючи відповіді, вів далі:

— Я думаю, це нам під силу. Ми не можемо стояти осторонь цієї проблеми. Рано чи пізно, трансплантація серця стане на порядку денному роботи кожної кардіологічної клініки. Чим раніше ми опануємо цю операцію, тим краще. Я вважаю нас усіх технічно підготованими до трансплантації. Прошу всіх висловитись.

Він подивився на Собінова.

Микола Іванович зітхнув потихеньку, бо йому не подобалась нова авантюра, в яку вплутував їх шеф. Микола Іванович саме закінчував докторську дисертацію, і тепер він подумав, що знову, мабуть, доведеться відкласти її вбік. Скільки разів він це робив… А роки йдуть, — він міг би давно вже мати самостійну клініку, бути професором, завідувати кафедрою, спокійно читати лекції студентам, а він так і залишається непомітною другою людиною в клініці Костюка, затулений могутньою постаттю шефа. Він у душі вважав шефа авантюристом, типовим авантюристом, тільки таким, якому таланить у житті. Не встигали вони опанувати нову операцію, не встигали потішитися гарними результатами, як шеф знову запрягав усю клініку й знову починалася скажена гонитва, все закручувалося спочатку. Скільки разів давав собі слово Микола Іванович піти з клініки… Та все не міг. Бо він любив цього пекельного Костюка, цього клятого авантюриста, з яким або голову зламаєш, або увійдеш в історію медицини.

— В принципі я не проти, — сказав Микола Іванович, — але все треба добре обміркувати. Поспішати нам нікуди. По-перше, треба з'ясувати, як на це подивиться міністерство. Адже ви знаєте, як до пересадок ставиться Петро Борисович…

— Знаємо, — перебив Костюк. — Будемо пробивати.

— По-друге, — нудно тягнув Микола Іванович, — у нашій клініці треба стільки дірок залатати, що я й не знаю, коли це ми зробимо. Треба добути грошей на ремонт, стерильні бокси обладнати. Кондиціонери у нас не працюють. Так що я не знаю…

— Ви що — проти? — незадоволено спитав Костюк.

— Я не проти, — знизав плечима Собінов, — А де ми донора візьмемо?

— Ось цим ви, власне, й займетесь. Ми повинні обладнати невеличке реанімаційне відділення й туди звозити з усього міста потенційних донорів. Транспортні травми, нещасні випадки. Ми їх будемо лікувати…

— У кардіологічній клініці? — скривився Микола Іванович. — Нам вистачає свого клопоту.

— Так, — жорстко сказав Костюк. — Ми будемо їх лікувати. І лікувати не гірше, а краще, ніж в травматологічному центрі. І тільки якщо хтось із них… тільки тоді візьмемо серце. Так от, Миколо Івановичу. Вам я доручаю зв'язатися зі станцією швидкої допомоги. Там ця гонориста дама… ви повинні з нею умовитись, щоб до нас звозили потрібних нам хворих. Мозкові травми та інфаркти. Бо я з ними ніколи не вмовлюсь. Полаюсь, та й годі. Вони гуманісти, — я якось натякнув їй, а вона дибки. І слухати не хоче. А без швидкої допомоги трансплантацію ми не зробимо.

— Гаразд, — сказав Микола Іванович, кленучи в душі Костюка. Наполіг-таки на своєму. Не мала баба клопоту… Доведеться тепер побігати.

— А як все ж таки з ремонтом?

— Гроші мені обіцяли, А з боксами — я піду на завод «Більшовик», думаю, допоможуть,

— Що ви скажете, Софіє Абрамівно? — звернувся Костюк до завідувачки імунологічної лабораторії. Він поважав цю високу сиву жінку, бо знав, що на неї можна покластися: все, що вона робила, було ґрунтовно опрацьовано, все на совість. Софія Абрамівна недавно була в Москві, де вивчала методику добору тканинних антигенів за системою Ван-Роода.

Власне кажучи, то була найголовніша перешкода в усій проблемі пересадки: імунологічний бар'єр, безжальне відторгнення трансплантованих тканин організмом реципієнта [5] 5 Реципієнт — той, кому пересаджують серце чи інший трансплантований орган. . Імунологи встановили, що кожна людина має свій, тільки їй притаманний набір антигенів, і поліціям усього світу ще доведеться користуватися цим антигенним «відбитком» для ідентифікації злочинців. Бо майже неможливо зустріти двох людей з однаковою комбінацією антигенів. Тільки однояйцеві близнята імунологічно тотожні між собою.

Отже, перед тим як робити пересадку, слід було встановити, чи існує якщо не тотожність, то хоча б подібність, близькість тканин того, хто віддає своє серце, й того, хто приймає його. Лише в цьому разі можна було сподіватись, що серце приживеться. В противному разі пересаджене серце швидко знищувалося антитілами й лімфоцитами. Нещодавно, коли єдиним видом трансплантації було переливання крові, донор і реципієнт добиралися за антигенною подібністю червонокрівців. У разі трансплантації тканин ця система не мала сенсу — ті, хто вдавався до неї при пересадці серця (а такі були), обманювали і себе й хворих. Антигенна карта, антигенний шифр тканин містився в білокрівцях — у лімфоцитах. Ці маленькі прозорі клітини були немовби своєрідною імунологічною моделлю людського тіла. Про них можна було б сказати: дай мені твої лейкоцити, і я скажу тобі, хто ти.