Юрий Щербак - Бар'єр несумісності

— Я хочу вас бачити, — сказав він.

— Приходьте до мене.

— Коли?

— О шостій вам зручно?

— Так, — сказав.

Вона дала адресу.

У вестибюлі сиділо двоє — батьки Діни Нурусбаєвої. Підвелися, уздрівши Костюка. Вони мовчали, й ця східна стриманість розчулила його. В батька було широке розумне обличчя. Мати нервово скинула з голови пухнасту хустку — наче хустка заважала їй почути Костюкові слова.

— Все гаразд, — сказав він. — Поки що все гаразд. Операція пройшла добре. Не хвилюйтесь. Тепер треба кілька днів перечекати. Це найголовніше.

— Професоре, — сказала мати Нурусбаєвої, й він подумав, що вона зараз заплаче, але вона стрималась. — Професоре…

— Заспокойтесь, — лагідно взяв її за руку Костюк. — Сподіватимемось, що все буде добре.

— Професоре… ми… вам… усім життям… — Ну що ви, що ви…

Батько Діни так і не сказав жодного слова, й Костюк пішов, подивляючи почуттю гідності цієї людини, яка розуміла: Костюк сам знає, що їм казати, а чого не треба. Запитання тут були ні до чого.

…Валя жила на Пушкінській вулиці, поруч із медінститутським будинком, треба було пройти через під'їзд, вузький і пошкрябаний кузовами автомашин, перетнути навскіс двір, у якому діти залили невеличку ковзанку, й зійти на четвертий поверх. Валин дім було збудовано наприкінці XIX століття в паризькому стилі «модерн» — з горішним поверхом мансардового типу, обшитим, мов лускою, бляшаними листами; колони дорійського ордера стерегли вхід у парадне. Тут же на подвір'ї, коло входу до Валиного дому, тулився маленький одноповерховий будиночок.

Костюк пройшов через двір, ледве не впавши на ковзанці; нахилившись, проминув щасливо білизну, що сушилась надворі — простирадла велично погойдувались, тверді, наче з алебастру, — й ступив у парадне. Подивився на дошку з прізвищами мешканців — Валиного тут не було. Згадав, що вона розміняла квартиру після розлучення й живе тут недавно.

На дверях Валиної квартири було три дзвінки, п'ять прізвищ, сім вирізаних газетних і журнальних назв, наліплених на двох поштових скриньках.

Не встиг Костюк подзвонити, як Валя відчинила двері й провела його через темний захаращений коридор у кімнату. Вона чекала його, не відходячи від вікна, і, всміхнувшись, спостерігала, як він посковзнувся на льоду, але втримався. Тоді вийшла вона в коридор і, затамувавши подих, чекала його кроків на сходах.

Костюк скинув куртку й замшеву кепку.

Валя подумала, що їй подобається, як убирається ця людина: так міг одягатися спортивний тренер або капітан траулера, що повернувся із загранки, чи актор; не було в Костюкові тієї солідності , якою відзначались люди його касти: обов'язковими ратиновими пальтами, дорогими ондатровими шапками, англійськими костюмами й поважністю слів і жестів; Валя, яка не раз зустрічалася з цими людьми, бачила, як швидко вони, селянські діти, переважно інтелігенти в першому поколінні, вбирали в себе ритуальність своєї професії, залишену їм у спадок провінційними професорами олександрівських часів. Вона бачила, як на вчених радах тішаться вони процедурними дрібницями, як виробляють у собі приємно-люб'язний, ґречний стиль звертання до головуючого, як смакують вони свою удавану об'єктивність і колегіальність.

Вона знала, що Костюка не любили в цих колах, вважали його за нескромного вискочку, за людину неприємну, що зневажає освячені здавна традиції лікарської касти.

Костюк зацікавлено оглядав кімнату Валентини. Кімнату перегороджувала шафа для одежі, так, що Валя мала куток, куди не зазирали гості. Старовинна, викладена вигадливо кахлями піч випромінювала тепло. Костюк приклав до кахлів змерзлі руки. Нічого зайвого не було в цій кімнаті — письмовий стіл із друкарською машинкою, обідній стіл, присунутий до стіни, підвісні полиці з книгами, на стіні — гравюра, на якій було зображено молоду оголену дівчину, що тримала в руках сонячний промінь. Над тахтою висіла маска з брунатного шамоту — староруський бородатий бог Перун, суворий і сліпий.

Все стало значне і нерухоме в ці перші хвилини їхньої таємниці. Присмеркове світло поступово відходило від вікна, наповнюючи кімнату тінями й спокійною самотністю. Костюк витяг із портфеля маленький пучечок червоних гвоздик, загорнутих у целофан. Валя поставила гвоздики в полив'яний горнець із водою. Потім сказала Костюкові, що покаже найбільше диво в світі. Взяла маленький іграшковий автомобіль з червоної пластмаси, натиснула кнопку й обережно поставила машину на підлогу. Автомобільчик побіг по паркету, стукнувся носом об Валину ногу, подався трохи назад і знову рушив уперед. Він тицявся об Валину ногу, мов сліпе щеня, поки об'їхав її; потім сховався під тахтою, блукав там довго і, нарешті, повернувся на середину кімнати. Вони мовчки спостерігали за кібернетичним автомобільчиком. Щось протиприродне було в його русі, в його монотонному безупинному кружлянні, в тій майже містичній впертості, з якою він обходив усі перепони. Здавалось, цей іграшковий автомобіль керований не примітивним поворотним пристроєм, а твердою волею механічної істоти, для якої головний закон — мета, а все інше — ніщо.