Юрий Щербак - Бар'єр несумісності

Так, футболісти їм знадобились.

І досі Максимов пам'ятає сухий запах борошна. Всі хлопці з їхньої команди, що залишилися в Києві, пішли працювати на хлібозавод. Хоч і важка праця — тягати лантухи з ваговозів у підвал, та все ж можна було і красти трохи борошна, підгодувати сім'ю та й собі збовтати якусь там затірку. Тепер уже мало хто пізнавав на вулиці Максимова — у засмальцьованому ватянику, з сумкою від протигаза через плече, завше запилюжений борошном, він, постарілий, злився з містом, з такими ж, як і він, тінями, що темними зимовими світанками сунули на роботу. Та не забули Макара люди. І на заводі під час перерви коло футболістів купчились пекарі, все згадували колишні матчі, жадібно випитували подробиці про славнозвісних гравців; і в місті підходили до Максимова якісь хлопчаки, питали, чи гратиме Максимов, чи, взагалі, буде в місті футбол?

Бодай би його не було, того футболу.

Колись, коли ліпше себе почуватиме, Максимов розкаже новому сусідові, як заарештовує гестапо: ти йдеш, нічого не відаючи, під тобою порипують дерев'яні сходи в заводському управлінні, бо тебе викликав шеф, заходиш у брудний коридор, де стоять поламані стільці, й наближаєшся до дверей, оббитих чорним дерматином. Ти нічого не підозрюєш, хоча вчора твоя команда виграла в німецької команди «Люфтваффе» з рахунком 5:3, а ти забив німцям гол; зрештою, якими б вони не були, ці німці, але ж то був спорт, чесний спорт… Ти спокійно відчиняєш двері й ступаєш крок у кабінет шефа. І тоді страшний удар у спину валить тебе з ніг, на тебе накидаються двоє есесманів і накладають наручники. І тільки тоді ти розумієш, які вони паскуди, справжні паскуди, покидьки, зарази, сволочі, собаче падло, — бо вирішили відомститись на голодних, виснажених футболістах, відплатити їм за вчорашню привселюдну свою ганьбу, за поразку, за наші червоні футболки, за радість киян. І якщо спочатку ти хоч щось бачив у цих людях — хоч вони й вороги, але все ж якась там культура, акуратність — фотографії гарні показували, де їхні чистенькі фрау й кіндери, то тепер ти розумієш: це дрібне падло, мізерні плюгавці, яким не можна вірити ніколи, ніколи, ні за яких обставин. Палити їх треба, як смердюче стерво.

Настане час, коли він розкаже все по порядку: як сиділи вони спочатку у внутрішній тюрмі на Володимирській, а потім у концтаборі на Сирці, неподалік од Бабиного яру. В літні дні відкривались перед ними в блакиті й зелені далекі дніпровські простори — неприродно, патологічно гарні; внизу, на куренівських схилах, сумно біліла Кирилівська церква. А над усією цією красою стояв задушливий сморід від трупів. Сморід Бабиного яру. Ось вам ваш футбол, українішер швайнен, нюхайте запах вашої перемоги, запах ваших натренованих тіл, запах ваших уболівальників. Їхню команду розчленували на частини. Чотирьох із них розстріляли, інші продовжували тягти табірну лямку.

Як витлумачити новому сусідові, що бувають моменти, коли людина й сама не розуміє — чому вона лишилася в живих; чому тебе не вбито на дорозі в отій чорній «емочці», чому тебе не заарештували одразу після зустрічі з Альошею Хижняком, чому ти не помер від цинги й голоду, чому тебе не поклали на землю й не вистрелили в потилицю, як тим, чотирьом, чому тобі вдалося втекти з концтабору під час нальоту наших літаків на Київ, чому тебе переховували на Куренівці зовсім незнайомі люди, які до того бачили тебе здаля, на футбольному полі. Чому, чому, чому…

Він усе розповість новому сусідові.

Якщо не помре через кілька днів у цій лікарні.

Тільки невідомо: чи розкаже кому-небудь Максимов правду про народження свого сина Ігоря?

Рівний хід його думок поплутався, затьмарився, й легкий сон зійшов на нього. У снігових вихорах уперто темніли корпуси лікарні; десь за урвищем, за Либіддю, за білою марлею завірюхи лежало далеке місто; сніг багатьом приніс радість: хтось ковзався на ковзанках, що виблискували на хідниках, мов леза ножів; хтось на лижах ганяв по Голосієву, відчуваючи щасливу спустошеність стомленого тіла; повільно сунули тролейбуси, снігові струмки сипалися з дахів, і хтось, дивлячись на них, згадував старі хати на Поліссі, запах полін, принесених із двору — шкарубкий запах дерева й морозу; на пам'ятники ніби надягнули білі парики, затрусили снігом гранітні й чавунні всевидячі очі пророків; так було в цьому місті тисячу літ і так буде вічно — снігопад у лютому, його уповільнена сила…

Максимову наснилось, що він, скинувши з себе своє старе, немічне тіло, йде вузькою вуличкою десь на Подолі, подеколи йому здається, що наближається погоня, що вже чує він гарячу задишку вівчарок, — тоді легким зусиллям волі злітає в повітря, тільки дивиться уважно, аби не зачепити дроти. Аж ось назустріч йому йде хтось у білій сутані й білій повстяній шапочці — на манір тих, що носять горці в Сванетії. Дивно Максимову, бо він розуміє, що це якась шишка, ніби кардинал, якого Максимов ніколи не бачив і про якого ніколи в своєму житті не думав. «У чому смисл життя?» — питає Максимов незнайомця. «Головне — не проґавити семафор під Фастовом», — відповідає чоловік у сутані, й Максимов пізнає свого батька. Макар злітає в повітря, але батько холодною рукою хапає його за ліву ногу. «Стій!» — гримає батько. Максимов висить у повітрі, він чує чиїсь голоси, намагається вирватись, щоб злетіти вище й нікого не боятися, та холодна рука тримає його за ногу.