Юрий Щербак - Бар'єр несумісності

Максимов прокидається. Його ліва нога стирчить із-під ковдри, змерзла, а в палаті про щось голосно теревенить Ваня Дахно:

— …а вона мені каже: любасику мій, принце мін, човнику мій золотий, гілочко моя весняна, Іваночку, давай плюнемо на все, сядемо в літак і полетимо далеко-далеко, в Транжир.

— Куди? — спитав Рязанцев.

— Транжир. Порт на Середземному морі. А я їй кажу: не можу, мовляв, так і так. У зв'язку з бойовою і міжнародною обстановкою який, кажу, може бути Транжир.

— Танжер, — поправив Рязанцев.

Павло Никанорович понад усе любив порядок і точність. Серце його нило від безладу, від отого шапкозакидництва, що подеколи спостерігається на окремих ділянках трудового фронту, дякуючи таким людям, як Дахно.

— Я й кажу — Транжир, — вперто повторив Дахно. — Словом, обнімає вона мене, братці, а руки в неї, як молоко, і волосся чорне. Став я її, конешно, цілувати, а вона все по-французькому белькоче і такі речі виробляє зі мною, що в мене вся свідомість перевертається. Потім вона навчила мене пісню співати.

Він сів на ліжку, підібгав під себе ноги і, надавши обличчю зосередженості, заспівав:

— Все ти брешеш, — сказав Максимов. Він був злий на Дахна за те, що той не дав йому поспати; батько нечасто снився Максимову. Що б той сон означав? Нічого доброго, вирішив Максимов. Коли сниться піп — не чекай нічого доброго,

— Я… брешу? — обурився Дахно і навіть потемнів із виду. — Щоб я так жив! Я не тріпло якесь…

Він зіскочив із ліжка (від різких рухів почав задихатись) і дістав із тумбочки потертий бумажник із зчорнілої, пропахлої бензином шкіри. З бумажника дістав Ваня Дахно фотографію дівчини — фотографію стару, ветху й пошарпану, мовби дівчина прожила сто років і їздила всі ці роки разом із Ванею на різних марках вантажних автомобілів — від ЗІС-5 починаючи й новими «Колхідами» кінчаючи.

— Ось, — переможно сказав Дахно. — Дивіться.

Він першому дав фотографію Курінному.

Максим Якович довго вдивлявся в обличчя незнайомої дівчини. Спочатку вона здалась йому схожою на Марусю Моргун, їхню доярку: такі ж чорні очі, тільки Маруся краща, бо в тілі тугіша й співає гарно.

— Худа, — сказав із жалем Максим Якович, повертаючи фотографію.

Потім картку ретельно вивчав Рязанцев. Спочатку він подивився на зворотний бік — чи немає якихось написів, які б давали додаткову інформацію про незнайому особу, зображену на фото. Ні. Нічого не було. Дівчина була сліпуче вродлива — і як таким типам, як Дахно, везе? Звичайний шоферюга, калимник, правила вуличного руху порушує, сам признався в цьому, лайдак із незакінченою семирічкою — відірвав собі таку манюню… Згодом думки Павла Никаноровича пішли в іншому, піднесеному напрямку: всю красу світу і всі скарби матеріального буття, де-небудь побачені — чи то наяву, чи в кіно, чи в ілюстрованих журналах типу «Огонька» — він прикладав одразу до своїх дочок, до Ніки та Юлечки. На тлі всіх міжнародних і службових ускладнень світлими промінчиками присвічували при його житті Ніка та Юлечка — одна чорнява, з тонкими пальчиками студентки консерваторії, а друга з золотим маминим волоссям, з молодим маминим тілом і жовтими очима.

— Схожа на мою дочку, — зітхнув Рязанцев, віддаючи фотографію.

Останнім узяв фото Максимов. Холодно подивився на кралю з підведеними очима. її обличчя здалось йому знайоме.

— Та це ж Лючія Бозе, — сказав він.

— Яка Боза? — обурився Дахно. — Це Ганна. Ганна Жіспен.

— І мою звуть Ганною, — вставив Курінний.

— Лючія Бозе, відома італійська кінозірка, — наполягав на своєму Максимов.

— Ти… ти знаєш хто такий? — задихнувся від гніву Дахно.

— Знаю, — втомлено відповів Максимов. — Машина без мотора, собака без ніг, пляшка без горілки.

— Тихше, товариші, — цитьнув на них Рязанцев, який терпіти не міг, коли хтось порушував громадський спокій. — І без вас нудно. Ось так.

Усі замовкли. Сніжинки билися в вікно легко, мов метелики білими крильцями. Наближалась обідня година, коли всі ходячі хворі винипували в коридор, де їм накривали столи.

Дахно, хоч і ображений до глибини серця, першим порушив мовчання, бо його переповнювала одна новина, вражаюча звістка.

— Сказати вам щось цікаве?

Всі байдуже подивились на нього, й кожен подумав, що знову він почне зараз щось заливати про Бріндізі — повітряну базу в Італії, де в 1944 році побував зі своєю ескадрильєю жовтодзьобим хлопцем; був тоді молодший сержант Ваня Дахно стрілком-радистом.