Юрий Щербак - Бар'єр несумісності

Валя й Костюк стояли поруч посередині кімнати, а навколо них повзала маленька червона машинка. Вони не помітили, як перейшли на шепіт. Машинка довго не виходила з-під шафи, і Валя стала на коліна, щоб дістати її. Костюк дивився на вигин Валиного тіла, на її ноги; він нахилився й сказав тільки: «Облиште. Він сам вийде», — і допоміг Валі підвестися, й коли вона встала, він побачив знайому зморшку заклопотаності на переніссі. Він не відпустив Валю, а поцілував, і сильний біль щастя прийшов до нього, і йому здалось, що в житті своєму він не знав ніколи такого щастя, наче життя його було аркушиком білого незайманого паперу, хоч це, звичайно, була неправда, цей папір уже було списано різними людьми, зім'ято й пошарпано; він у цю мить забув, як було в 1938 році, в 1941 році в медсанбаті, в 1944 році, в 1947 році, як було це в 1959 році чи пізніше — кожного разу, коли він обіймав іншу жінку, але такі речі забуваються і щоразу здається, що все починається спочатку.

І в ньому прокинулася ніжність до цієї жінки, до її впертого обличчя, до її тіла, до її волосся, до всього того, чого він був позбавлений, відколи втратив дружину; і цією ніжністю він вразив Валентину, коли обійняв її — великий, добрий і по-дитинному безпорадний, — і щось материнське ворухнулося в її серці. Господи, все було навпаки, не брутальність, яку вона чекала, обережні, пестливі руки, господи, вона поцілувала його руку, бо скінчилась її самотність, її впевненість, її сила і рішучість, — вона віддавала все йому, їй не потрібна була сила, вона вже втомилася від тягаря власної сили й самотності. Як добре, що він поцілував її саме зараз, а не тоді, не в їхній перший день — не в церкві і не на тому березі Дніпра; як добре, що він тоді стримався, і як добре, що він її зараз поцілував і що вони не почали таку надто інтелектуальну розмову, з якої важко потім виплутатися; все залежить від того, як усе почнеться, і як добре, що вона показала йому того кібернетичного повзуна: і чи то не вона сама повзала по життю, мов той червоний автомобільчик — безглуздо, але вперто?

Були сутінки, темрява, нарешті були ті сутінки й темрява, що не роз'єднували їх. Раптом почуття найвищої точки свого життя осяяло Костюка, бо досі відчував він своє життя, як сходження вгору, все вгору, а тепер він зрозумів, що це — найкраще й найостанніше, що було, є й буде в його житті, і він подумав, що остання любов має завжди приносити з собою біль, але болю не було — навпаки, було відчуття повного й остаточного щастя; це відчуття увійшло в його легені, як запах соснового лісу, як запах дощу, коли ти сам никаєш по дніпрових косах; коло, в яке він ступив, зустрівши випадково цю молоду жінку, ущільнилося, магнітне поле матеріалізувалося; кінчилася випадковість, і він тримав у руках цю жінку, ще кілька днів тому таку недосяжну.

— Малятко, — сказав він, — ти моє малятко. Як мені добре з тобою.

— І мені теж, — прошепотіла вона.

І тоді всю чемність, і стриманість, і недосяжність, і відчуженість — усе, все — було зірвано, зіжмакано й відкинуто геть. У ньому і в ній забилися могутні джерела наближення чоловіка до жінки, зросло напруження й чекання тіл, вже не було з цього щасливого кола іншого виходу. «Стривай», — сказала вона й повернула ключ у дверях, а потім скинула з себе светр — затепліло в сутінках її смагле тіло — і почала нервово смикати блискавку на спідниці. Він підійшов до вікна, притулив обличчя до холодного скла. На дворі катались на ковзанах діти, кружляючи в чистому зимовому надвечір'ї. «Іди», — прошепотіла вона, й він пішов до неї, і ліг поруч із нею, і коли лягав, то випадково зачепив ліктем маску Перуна, й пролунав надтріснутий дзвін, немов бовкнув старий дзиґар, і це було ще однією таємницею цього вечора. Цей дзвін немов відмічав початок їхнього двоєдиного існування. Але часу в нього лишилось надто мало, щоб сказати їй щось важливе, надто мало, вже й півслова він би не встиг вимовити, і він побачив, що в неї скорботне обличчя, мовби вона молилась… і тільки потім вони відчули своє безсмертя.

Зовсім стемніло. Костюк сів і подивився на мовчазну Валентину. На її тілі ледве вгадувались дві білі смуги незагорілої шкіри, а виразу обличчя зовсім не було видно. Він нахилився до неї й поцілував.

— Малятко, — сказав він. — Яка ти гарна.

Щось живе торкнулось його ноги, від несподіванки він здригнувся. Це був маленький, вже чорний автомобіль, який продовжував свій броунівський біг по квартирі. У коридорі почулись чиїсь голоси. Там запалили світло — під дверима з'явилась бліда лінія. Костюк знову ліг поруч із Валею.