Юрий Щербак - Бар'єр несумісності

— Ти пахнеш йодом, — сказала вона.

— Ні, — заперечив він. — Ми не обробляємо руки йодом. А коли йдемо до операційної, ми все переодягаємо.

— Все одно — ти пахнеш йодом, — вперто повторила вона. — Мені подобається запах йоду.

— Можна запалити світло? — спитав він. — Я хочу на тебе подивитись. Я забув твоє обличчя.

Він простягнув руку до столу й увімкнув настільну лампу.

— Це злочин, — сказав, — лежати поруч із тобою і не бачити тебе. Яка ти гарна.

Він поцілував її плечі.

Потім відхилив маску Перуна. Побачив усередині маятник, який бив по струнах завжди, коли хтось торкався маски. Перун бовкнув кілька разів і замовк.

— Хочеш їсти? — спитала Валентина.

— Хочу.

— Я тебе нагодую, — зраділа вона. — Шинку їстимеш?

— Так.

— А сардини?

— Так.

— А перець болгарський?

— Так.

— А огірки мариновані?

— Так.

— А смаженину їстимеш? Смачну, ще теплу,

— Так.

— А каву питимеш?

— Так, малятко.

Вона підвелася, й тепер вона не соромилась його, бо вони любили одне одного і все інше їх не обходило. Костюк замилувався нею: невелика на зріст, вона була гармонійно й міцно збудована, так, як ці сучасні дівчата, котрі займаються художньою гімнастикою. Вона ще перебувала в тому щасливому періоді, який старі лікарі називали «цвітінням тіла». Вона переступила через Костюка, легко зіскочила з тахти й накинула на себе халатик. Поклала на стіл чисту скатерку й пішла на кухню.

Костюк підвівся й глянув у вікно. Важко було щось розрізнити в дворі, залитому чорнильною мрякою.

Прийшла Валя, принесла смаженину. Почала діставати з холодильника продукти, Витягла хліб із полівінілового мішечка,

— Відкрий сардини.

Консервний ніж був тупий; Костюк, зціпивши зуби, криво розпорював бляшану кришку.

— Ти хворих теж так безбожно ріжеш? — покепкувала Валентина,

Він подивився на годинник.

— Від тебе можна подзвонити?

— Звичайно, — байдуже відповіла вона, але їй стало неприємно; вона боялася всього, що могло вбити тиху радість цього вечора. Їй було так легко й хороше на душі; вона подумала, що це найсвітліший вечір у її житті; вона гадала, що знає, що таке кохання, що знає мужчин, і раптом побачила, що все її знання нічого не варте перед ніжністю цієї людини. Як безглуздо влаштований світ! Все залежало від невірогідного збігу обставин, і якби не випадок — сліпий випадок, — вона б ніколи не зустріла Костюка. Ця думка — що вона могла прожити все життя й так і не зустріти Костюка — здалась їй тепер жахливою. Вона відчула себе вільною, і їй тепер дивно було думати, що кілька років вона могла прожити зі своїм чоловіком. І ще вона подумала, що її зараз не цікавить, чим займається Костюк, як він одягається, що про нього кажуть, пишуть і пліткують у місті. Він сидів біля телефону, набирав номер. Вона підійшла, поцілувала його, її зараз ніщо не цікавило, опріч того, що він був тут, важкуватий високий мужчина з таким обличчям і такою зачіскою, що робили його схожим на зображення римських цезарів. Їй треба було нагодувати його, потомленого працею і любощами. Ось що було зараз для неї найголовніше — добре нагодувати його.

Костюк почув у слухавці голос Оксани Хмелько. Вона сьогодні чергувала. Він машинально подумав, що це трохи дивно — саме зараз розмовляти з Оксаною, з якою все було недовго й інакше, і яку він не кохав, і яка так і не наважилась — навіть після всього — сказати йому «ти», а зараз уже все гаразд, ніколи жодним словом ні він, ні вона не пригадують ту давню історію, і тепер він покрикує на Оксану, як і на інших лікарів, і все стало на свої місця.

— Оксанко, ну що там? Як Діна?

— Андрію Петровичу… вона померла.

— Що?

— Вона померла.

— Коли?

— Півгодини тому.

— Як? Хто коло неї був?

— Раптово… Мабуть, клапан відірвався. Коло неї весь час була Кіра, вона почувалась нормально. Кіра вийшла на кілька хвилин, а коли прийшла… вона вже померла.

— Я вас усіх… вам голови повідривати треба, — крикнув він з ненавистю. — А ти де була?

— Мене викликали в сьому палату, — виправдовувалась в Оксана. — У Курінного знову починався набряк легенів.

Валя нарізала тонкими пелюстками масло. Вони скручувались, наче жовта стружка, що виходить з-під рубанка. Сардини срібно поблискували на тарілці.

Він жбурнув трубку й почав чомусь заводити на руці годинник, хоча сьогодні вже заводив. «Півгодини тому, — подумав він. — Якраз тоді… Дарма кричав на Оксану». Він знав, що ні вона, ні Кіра ні в чому не винні.