Юрий Щербак - Бар'єр несумісності

— Дякую, Олександре Даниловичу, іншим разом, — сказала Валя. Вона любила цю стару хвору людину. Олександр Данилович Тартаковський все своє життя збирав картини й старовинне скло. Зі скромної зарплатні інженера він умудрявся якось викроювати суми — і часом великі — на купівлю картин Коровіна, Бенуа чи постімпресіоністів, на придбання коштовних середньовічних келихів. Валя бачила, як вони з дружиною берегли кожну копійку — купували ліверну ковбасу найдешевших сортів, так звану «собачу радість», — масла майже не їли, пояснюючи це шкідливими склеротичними властивостями масла, налягали більше на супи та борщі, які майстерно готувала дружина Олександра Даниловича, що вміла знайти на Бессарабці найдешевшу картоплю й овочі. Невеличка кімната, в якій жив Олександр Данилович із 1920 року, вже не вміщала всіх скарбів, зібраних ним за сорок довгих, важких років. Тому й довелось деякі невеличкі картини почепити в темному коридорі.

Валя й Костюк вийшли з квартири на площадку. Валя була в светрі.

— Не ходи вниз, — мовив Костюк. — Змерзнеш.

Він поцілував її, міцно пригорнувши.

— Спасибі тобі, малятко. Я тебе кохаю.

— Коли ти прийдеш? — спитала вона.

— Завтра. Післязавтра. Післяпіслязавтра. Через місяць. Через рік. Через п'ять років.

— Не зарікайся! Дзвони. Я тебе чекаю.

— Щасливо.

Він звів хутряний комір куртки й побіг сходами вниз. Перестрибував через сходинки, а вона стояла, слухала відлуння його важких кроків.

Повітря на дворі здалось йому розріджено-кристалічним. Снігопад ущух. Над двором, цегляними стінами й сараями сяяв повний місяць, відбиваючись на льодяній поверхні, посіченій дитячими ковзанами. Костюк згадав, як повзав червоний автомобільчик, не спиняючись ні веред чим. І він зрозумів, що для тої механічної істоти, котра керує рухом автомобільчика, головний закон — не мета, а відсутність усякої мети.

Тої ночі Валентині принесли телеграму-блискавку з Риги. Її колишній чоловік сповіщав, що їде в Київ, хоче з нею миритися, бо кохає її й без неї не може жити,

«8. Ще струшували землю геологічні катаклізми, ще в лісах тільки прокидались люди, аби зустріти ранок цивілізації, ще квіти ховали в собі таємниці рожевої анатомії пелюсток, ще світовий океан вільно дихав незатруєними планктонними легенями, ще дикі птахи тільки-но ладнались до далеких запрограмованих мандрівок, людство ще було молоде, в людства було ще все попереду, — а за далекими пругами пульсуючого часу вже засвічувався новий знак істини, народжувалась нова планета — як спалах людського непереможного духу. Ім'я їй — Експеримент.

Експеримент — бог, котрому поклоняємось ми, могутній деміург, котрий створив людину й суспільство. Експеримент підніс нас над амебним хаосом первісного біологічного життя, він дозволив людині свідомо змінити умови свого існування, звільнитись від влади випадковостей, перевірити силу логіки й передбачення на непіддатливому матеріалі природи. Чим людина відрізняється від тварини? Вмінням експериментувати, ламати навколишню дійсність, відкидати геть загальновідомі твердження та істини.

9. Науковий експеримент є джерелом отримання чистої інформації — і нічим іншим; з цього, тільки з цього погляду його треба оцінювати; між тим, упродовж усієї історії людства до оцінки Експерименту домішувались міркування релігійні, моралізаторські, що часто стояло на заваді науковому поступу. Ця подвійна, амбівалентна природа кожного експерименту є великим злом. Експеримент стає трансцендентною величиною, яка на різних етапах історії набуває різного звучання й по-різному оцінюється, хоча інформаційна величина його результатів залишається незмінною.

10. Найбільших моралізаторських знущань зазнала медицина як наука постійного експерименту на людині. Не встиг Дженнер запропонувати свою противіспяну вакцину, як сучасники-моралісти почали цькувати його; газети того часу живовидячки змальовували, як виростають на руках щеплених людей коров'ячі вим'я, як витикаються на скронях роги. Коли Пастер впорскнув фіксований вірус сказу хлопчикові Йозефу Мейстеру, аби запобігти смертельній хворобі, моралісти зчинили страшенний галас, звинувачуючи Пастера в «порушенні всіх прав природи й людини». Можна тільки уявити, що було б, коли б пастерівська вакцина не врятувала приреченого хлопчика. Між наслідками й причинами, що їх породжують, нема зворотного зв'язку: ми не можемо карати вчених за те, що їхні експерименти призвели до непередбачених наслідків. І ми не можемо сьогодні наказом по історії оголосити догану тому ж таки Дженнерові за те, що його противіспяна вакцина, яка врятувала життя мільйонам людей, перебуває зараз під сильною підозрою вірусологів, котрі побоюються, що вакцина спричиняється до виникнення лейкозу — білокрів'я.