Юрий Щербак - Бар'єр несумісності

Була в Павла Никаноровича Рязанцева пильнована таємниця — деталь хоч і дріб'язкова, хоч і малозначуща в загальному історичному процесі, а все ж для Павла Никаноровича незмірно важлива, сказати б, принципова. Отож ще в далекі тридцяті роки, коли Павло Никанорович жовтодзьобим молодиком прийшов на кондитерську фабрику здобувати робітничий стаж (так було вирішено на сімейній раді, враховуючи поточний момент і тодішні анкетні вимоги), якийсь запорошений цукровим пилом диявол спокусив новонародженого пролетарія й витатуював на його вузьких грудях синє серце у вигляді буряка з гичкою й художній напис, що орнаментально перебігав між сосцями: «Не тронь его, оно разбито». Спочатку Павло Никанорович дуже пишався цією оздобою, яка виділяла його з натовпу, підносила над сірою обивательською масою, особливо в бані, але згодом у біографії Павла Никаноровича стались певні зміни, та й у його організмі теж стались характерні біологічні зрушення, пов'язані з процесом постаріння, через що цей грішок молодості почав усе частіше й частіше псувати Рязанцеву настрій: що далі вела його життєва стежка, то безглуздішим здавався йому той напис та безкультурнішим — зображення серця; невблаганний час зробив колись струнке тіло Павла Никаноровича подушкуватим, і гармонійно вкомпонований невідомим художником із кондитерської фабрики малюнок з написом розтяглись на всю. богатирську ширину його розбухлих грудей, здеформувались, остаточно втративши залишки своєї хвацької краси. Павло Никанорович звернувся був до Інституту косметики, але процедура витравлення такої лихої пам'яті була, як йому пояснили, досить болючою, а от чого Рязанцев не терпів у своєму житті, так це болю. Довелось відмовлятися від послуг ще недосконалої сучасної медицини. «Не тронь его, оно разбито». По суті справи, нічого поганого в цьому написі не було, він нічим не компрометував свого носія. Павло Никанорович знав набагато гірші історії, — коли людина замолоду, не зваживши, як треба, прикрашала своє тіло сумнівнішими сентенціями або малюнками, скажімо, портретами видатних осіб — перетворювача природи Мічуріна чи академіка Павлова, і що потім з цього виходило, коли під впливом зміщень шкіри спотворювались дорогі риси обличчя або коли написи не лізли ні в які ворота.

Враховуючи все вищесказане, Павло Никанорович із певного періоду свого життя перестав з'являтись на людях в оголеному вигляді, відмовився від спільних з підлеглими поїздок на природу, які, як відомо, дуже зміцнюють колектив; перестав ходити на пляж, аби не підірвати авторитет під час випадкових зустрічей з підлеглими, серед яких були різні люди, особливо ці молоді насмішники, скептики та нігілісти. А для того, щоб усе ж таки мати змогу користуватися всіма радощами води й сонця, спромігся отримати діляночку на Русанівських садах, де звів невеличкий фанерний будиночок, згідно з планом, затвердженим архітектурним управлінням.

Та вода й сонце вже не давали живлющої сили серцю Павла Никаноровича, спрацьованому за п'ятдесят п'ять років безперервної, бездоганної роботи. Останнім часом з'явилося щось нове й тривожне в грудях Павла Никаноровича; одного разу, осіннього мокрого вечора 1967 року, коли перехвилювався він у зв'язку з несподіваною поразкою київського «Динамо» польському «Гурніку» (футболісти, особливо Соснихін та Круликівський, дуже безвідповідально поставились до цієї гри, хоч їм, футболістам, були створені всі матеріальні умови для здобуття перемоги), відчув Павло Никанорович ще на стадіоні, коли Йожеф Сабо не зміг забити воротареві Костці гол із пенальті, як начебто щось невблаганно-холодне стиснуло йому серце, а потім Рязанцеву здалося, що хтось садонув його в груди ножем; ледве добрів додому Павло Никанорович, самотній зі своїм болем у похмурому натовпі, придавленому поразкою, й зліг, упав, скорчився, переполохавши всю сім'ю. То був перший дзвоник. Щоправда, як поклав під язик валідол, то полегшало, але відтоді за грудиною ніби оселилась чужа, безцеремонна істота, яка часто ворушилась і здавлювала серце, й Павло Никанорович втратив душевний спокій: він зблід, перестав курити, навіть від коньяку почав відмовлятися — від цієї шляхетної рідини, кольору міцного чаю, до якої так призвичаївся був Павло Никанорович; горілкою вів гидував, надто «Московською» у зелених пляшках, з неестетичною наліпкою; з почуттям легкого жалю, як на нерозумних дітей, дивився на тих, хто купував горілку.