Юрий Щербак - Бар'єр несумісності

Вирішили спробувати. Стьопка умовився з якимось калимником за півмішка борошна та шмат сала, той пригнав новенького «студебекера» з лебідкою; та як побачив те стигле чорноводдя, й думати не схотів, аби полізти по трактор. Подивився тоді Максим Якович на жінок змарнілих, на пацанву, на отих вовченят молодих, худих, кусючих, яким батьків уже не дочекатись, на безпорадного Стьопку, що запхнув до кишені порожній рукав фуфайки, на отого морданя в зеленому кашкеті, трясця його матері, що, попихкуючи цигаркою, стояв на приступці свого «студебекера», та й почав роздягатися.

Скинув старий бушлат подертий, френч офіцерський, ще в Саратові куплений, сорочку голубу, ще до війни її справив, а Ганна зберегла, а потому й натільну сорочку жбурнув на купу. Потім чоботи стягнув та галіфе. Зостався у підштанках, нарешті, зважившися, скинув і їх. Хльоснув квітневий вітер, приніс подих танучих снігів, тіло вкрилося гусячою шкірою. Максим Якович рукою прикривав шрам на животі. Стьопка відкоркував пляшку, налив склянку самогону, дав. Ніби й потеплішало одразу, й бабів перестав стидатися. Взяв вірьовку й поліз у воду. Ошпарила, клята, як вогнем обпалила. Пірнув — наче в домовину ліг. Нічого не побачив. «Далі! Далі! Правіше!» — надривалась на березі Федорчучка. Обличчя від холоду боліло, розламувалося, й в руки зашпори позаходили. А тілу нічого, витримати може. Якби не лице й руки. Пірнув ще кілька разів і нарешті побачив трактор. Ось де він. У рудуватій воді стояв залізний потопельник. Максим Якович підплив, помацав ребристі колеса, руль, дірчасте сидіння. Підтягнув вірьовку, до якої був прив'язаний сталевий трос від «студебекера». Довго вовтузився, примоцовуючи петлю до трактора, холоду начебто не відчуваючи. Й тільки коли виліз на берег, то упав, і вже ніщо не могло зігріти його — ні кожух отого калимника, в який загорнули, ні самогон, ні тепла піч, на яку поклали. Вже як Ганна його лаяла — боже ти мій! Коли б була вона на березі, ніколи б не пустила до води. Але ж там, прости господи, товклась ота шльондра, ота Надька Мальована, з якою він ще до війни крутив, кричала Ганна, тож схотів він, гаспид дурний, перед нею покомизитись, покозакувати, показати себе, а про дітей не подумав. Він заслаб одразу, вогневиця звалила його з ніг, розбило руки й ноги ревматизмом, навіть коли їв, десь у щелепах всередині боліло. І не мав сили пояснити, що ніякої Надьки Мальованої на березі не було. А коли Стьопка приїхав на «Універсалі» й виорав Курінним город, то Ганна вгамувалась трохи, та Максим Якович навіть не помітив цієї зміни. Збайдужів до всього.

Поволі сухе тепло вигнало з нього хворобу. Вигрілись руки й ноги, стали згинатись, а на покрову й зовсім одужав. Тільки з серцем щось скоїлося: задишка з'явилася, й лікар у районі, як слухав його серце, головою похитував.

Отак і пішло відтоді — то полегшає Максиму Яковичу, то знов розіб'є його ревматизм, скрутить усього, й серце тоді теліпається, як у загнаного коня. Останнім часом уже не міг працювати фуражиром, перевели його в обліковці. А оце зараз звалився насправжки — хоч лягай та помирай. Відмовилися в районі лікувати його — нема, мабуть, у них таких ліків або лікарі погані. Тільки ні, не погані. Відчував і сам Максим Якович, що серцю його — гай-гай — недовго в грудях стрибати лишилось.

Він так замислився, що навіть книжку, яку читав, відклав убік, бо несила було її весь час тримати в руці, важка вона, і серце чогось розболілось. Уже кілька разів підступав до горла мокрий кашель, якого боявся, бо смертю дихав цей кашель.

Вані Дахна в палаті не було, а Максимов лежав, одвернувшись, й слухав приймача — такий гарний транзистор, чорний зі сріблом. Максим Якович заплющив очі, намагався дихати тихенько, аби не викликати кашлю, й чекав, поки серце заспокоїться, біль пройде.

В цю хвилину (а було це на четвертий день перебування Максима Яковича в клініці) двері відчинилися й увійшла Божена Йосипівна з якимсь повнотілим чоловіком, що тримав папку в руках.

Звичайно, від цікавості Максим Якович, розплющив очі, та й навіть Максимов ворухнувся, похмуро глянув на новоприбулого.

— Оце ваше ліжко, — сказала Вожена Йосипівна, вказавши на те, що стояло коло дверей, чисто застелене. І одразу вийшла, а Максим Якович забув сказати їй, що серце в нього болить.

— Ну, здрастуйте, — голосно сказав новенький, — будьмо знайомі. Моє прізвище Рязанцев. Ось так.

Максимов щось мугикнув у відповідь, а Курінний так нічого й не сказав, бо не знав: що казати? Тим паче, що погано йому стало, кепсько, мокрота підступила до горла, хоч сестричку клич.