Юрий Щербак - Бар'єр несумісності

У книзі були прецікаві малюнки, як спалюють людей і як їх розпинають на спеціальних драбинах за допомогою складних механізмів; Максим Якович подумав, що в кривого Антона жінка теж чаклунка, тільки в Млинах на це ніхто уваги не звертав, не в примір тим іспанцям; навпаки, коли вже лікарі не допомагали зі своїми уколами, тоді люди бігали до баби Устини, щоб зварила їм зілля; баба Устина, як і Максим Якович, походила з роду Курінних — могутнього, чіпкого роду, землелюбного, терплячого і впертого, який колись владарював у Млинах. Та минули роки — й розвіявся за вітром цей рід, і сліду не зосталось. Та й то сказати, міркував собі Максим Якович, що всі його родичі непогано повлаштовувались по містах, тільки він один із чоловіків-Курінних і лишився в Млинах; як повернувся перед війною з Криму (плакала тоді стара Миріам і відпускала його, бо знала — більше ніколи їм не стрітись), як підрихтував трохи порожню батьківську хату, як одружився з Ганною, то й осів на землі; якби не війна, ніде б він не побував, ніяких чужих країв не побачив, бо не любив вокзалів, де всякий набрід шастає, «жуки», де повно смороду й тиснява коло кас; не любив поїздів, усяких машин, а волів пішки пройтися курним путівцем — за дві версти від Млинів був старий батьків сад, де тепер містилась РТС; посидить Максим Якович коло залізних воріт РТС, покурить, погомонить із дядьками та й подасться додому. Ні, непогано, добре, можна сказати, повлаштовувались його родичі: Вася, двоюрідний брат, їздить десь у Сибіру кухарем у вагоні-ресторані; одного разу навідувався у відпустку в Млини, привозив із собою дорогу ікру — червоні такі зернятка, мовби калина; не смакувало це диво Максиму Яковичу: надто солоне, та й мало його, не наїдок це, оселедець куди кращий. Грицько став перукарем у Дніпропетровську, заробляє великі гроші, бо навчився дівкам робити модні закрутки на головах; є в нього «Москвич», живе в повному достатку; Стась пішов у танкісти, як приїжджав, казав, що скоро стане майором; а дядько Онисько — ого-го, той велика цяця — десь у Казахстані на руднику обліковцем, має три-місяці відпустки, в санаторії їздить кров лікувати, а як жінка його, Варя-мордовка, приїжджала якось у Млини, то хвалилася обручками золотими. Ні, таки вийшли Курінні в широкий світ, таки показали, хто вони є, на що вони здатні, бо мають справжнє діло . Максим Якович, коли думав про це, так навіть ніяково почувався, бо приріс він до землі, як стебло кукурудзяне, що шелестить під вітром, і не бере його ні мороз, ні дощ. І ото стидно сказать — скільки разів кликали його родичі: кинь цю землю кляту, нащо вона тобі здалась! Так і помреш, нічого не побачивши. Хоч би взяти Грицька: казав, що навчить його скубати волосся, всякі финтифлюшки на головах накручувати, через що завжди в нього свіжа копійчина водитиметься. Максим Якович відмовився. Чогось соромно було йому уявити себе, як стоїть він у білому халаті й підмітає чуже волосся, та й запаху одеколонного не терпів — нудило його від цього запаху. Краще вже МТФ, де до своєї хвороби став фуражиром, підвозив корми, хоч і не нова ферма, без всякої там автоматизації, але ж душа грає, коли зайдеш і почуєш, як корівки плямкають, а корівки в нього одна в одну — всі чорно-білої породи, ще й з зірочками на лобах. Любив Максим Якович і корів, і коней, — ще пам'ятає, як у батька його було четверо корів та троє коней, як випасав їх коло Гайдамацької балки; через те й подався на ферму, щоб бути ближче до корів, а воза та коней йому дали — фураж підвозити. Корови були в нього гарні, вгодовані, як линки, — бо корми давали їм не за нормами; взимку за самогон Максим Якович діставав кращий силос — із траншеї, а не з тої башти, яку в кіно знімали, а силос там гіркий, негодящий. А навесні їздив Максим Якович до лісу підкошувати молоду травичку на галявинках, бо з кормами на весну завжди погано, а дівчата-доярки тоді лаються страшними словами, бо надої падають, а дехто в мить безсилої злоби копає скотину ногами, — ось за такі речі міг Максим Якович голову скрутити, дівчата знали — боялись при ньому з корів знущатись…

І все б то було гаразд, коли б не та клята хвороба, через яку зараз лежить Максим Якович у цій київській лікарні. А почалося все навесні 1944 року, коли він до Млинів повернувся, списаний з армії після тяжкого повернення. І було їх на все село двоє чоловіків — він та однорукий Стьопка, котрого поставили головою колгоспу «Україна»; було ще кілька ветхих дідів та якісь п'ятнадцятилітні пуголовки, що ходили в німецькому дранті, палили самокрутки, чвиркали слиною крізь зуби, матюкалися, пили самогон та до бабів лізли, ледве від материної цицьки голову піднявши; недарма мовиться: коня кують, а жаба ногу підставля; а більше чоловічого роду-племені не лишилося в Млинах, бо старші дядьки — третього чи десятого року народження — пішли в першу мобілізацію, як війна почалася, а двадцять п'ятий — двадцять шостий рік пішов у армію, як село звільнили; за кілька кілометрів од Млинів, як кинули їх у прорив, вони й полягли майже всі; жінки на підводах їздили, привозили їх, щоб поховати. Наприкінці березня вдарили морози й хуртовина велика була, а потім почалась відлига, й треба було думати про землю. Не було чим орати, бо навіть і трьох коней разом не назбирали б, та й корів теж майже не лишилось — німці село попалили у відомсту за партизанів, які їхнього лейтенанта та двох солдатів убили, а чоботи познімали. Й тоді пригадав Стьопка, що, коли відступали в сорок першому, сховали в ставку трактор «Універсал» — добре змастили його солідолом і бухнули з берега в воду. Ще ледве сніг зійшов, як Стьопка та Максим Якович уже місили мокру глину там, де мав лежати «Універсал». Зібрали жінок, поспитали, і вдова Федорчука-тракториста клялась-божилась, що пам'ятає, ніби трактор стоїть отамечки, якраз навпроти верби, бо добре затямила, як під тою вербою сиділа, коли Федорчук трактор у воду заганяв.